Відповідь: Просто вірші... "Терпи, терпи - терпець тебе шліфує..." Терпи, терпи - терпець тебе шліфує, сталить твій дух - тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи. На тій і стій, і стій - допоки скону, допоки світу й сонця - стій і стій. Хай шлях - до раю, пекла чи полону - усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки-вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік. Василь Стус
Відповідь: Просто вірші... ДІВЧИНКА Плаче дівчинка боса На бабусин поріг. Розчарована осінь Клигає по дворі. На душі прохолода. Навіть півень затих... – А кого тобі шкода? Каже дівчинка: – Всіх... Ігор Павлюк
Відповідь: Просто вірші... Ці юні леді не читають віршів, І навіть що не думають про це... А їхні діти будуть ще бідніші. Хто їм розкаже про яйце-райце? Нема бабусі, що колись малою Собі весільний вишила рушник. Вся Україна, як в руїнах Троя, Так, ніби вмер останній чоловік. Останній, що завжди ходив за плугом І рідну землю свято боронив... А сонце є, і даль за виднокругом. Та хтось страшний історію спинив. Спинив — і оніміли наші діти, Осліпли і оглухли водночас. І як при цьому жити і радіти, Коли в серцях — зневіри метастаз?! Олександра Коцько
Відповідь: Просто вірші... В минуту жизни трудную Спасают нас друзья. Когда, споткнувшись, падаем По склону вниз скользя. Когда заплакать хочется Или комок обид… И мучит одиночество, И если вход закрыт. Стучать они помогут нам, Бежать изо всех сил. Нельзя дружить со многими: Лишь с тем, кто сердцу мил. Друзья – они как ангелы Не знаю – кто нужней? В минуту очень трудную. Нельзя жить без друзей… Марина Кузьменко
Відповідь: Просто вірші... Я тікаю від себе, від муки і втоми, Від крикливих окатих міст. Я самотній бреду в білу папороть снів, Я зрікаюся всіх і цураюся всього, Бо хочу побути нічим. Я натомлений власною дурістю, Хвалькуватістю власною вбитий, Я від себе втечу в білу папороть снів. Там, у снах, ніжні тигри Цілуватимуть губи мої пересохлі, Леопарди чарівні зніматимуть шкури І мені даруватимуть щедро: — Бери! Я візьму і забуду про все на світі. Стану сном, сновидінням солодким. Як добре, що я — це сон, І як погано, що я проснуся, А біла папороть зазеленіє. Василь Симоненко
Відповідь: Просто вірші... Мої кохані, милі вороги! Я мушу вам освідчитись в симпатії. Якби було вас менше навкруги,— людина може вдаритись в апатію. Мені смакує ваш ажіотаж. Я вас ділю на види і на ранги. Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, мої гантелі, турники і штанги. Спортивна форма — гарне відчуття. Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. Спасибі й вам, що ви не м’якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі — то в результаті сутичок із вами. Отож хвала вам! Бережіть снагу. І чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зігнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова. Ліна Костенко
Відповідь: Просто вірші... НЕ ЖОНА Дотик рук серед білого дня, Хай шушукають недруги в спину. Не важливо – дрібне, метушня… Гнів і осуд складу я у риму. Вірш на двох в ньому сум – пелена, І солодкі цілунки – бо вкрали. Не жона ти мені, не жона! Я частинка від іншої пари. Я шукаю логічність і суть, Може, просто віддатися долі? Сірі сни, сірі будні повзуть, Не прошу каяття у поклоні. Стихне осуд, замовкне і шум, Нереальне відійде у тіні. Не роздавить судилищ валун, І ми знову…На зустріч. В обійми. Олексій Теличко.
Відповідь: Просто вірші... Чому так важко на душі Коли тебе не бачу? Сміюсь, кажу тобі:"Я друг",- Весна за мене плаче... Малюю фарбами на склі "Ти все для мене значиш", А ти дощем усе змива,- Для тебе це лиш напис. Й недопоможуть тут слова, А посмішка - це захист... Душа кричить і серце розрива, Та ти цього не бачиш. Й моя душа немов весна,- Без тебе вона плаче, І я тихесенько шепчу: "Ти все для мене значиш"... Максим Козловський
Відповідь: Просто вірші... Є вірші, що не стануть афоризмами. Є світу відмираюча харизма. Є той, котрого в дійсності нема, Є день як день і тиша, як сурма. Є аритмія власного тіла, Думка про те, що хотіти хотіла. Є гра і гравці без дотримання правил. Є той, хто постав, і є той, хто поставив. Є корабель, що від моря відчалив. Є, зрештою, ти як самотній прочанин, Котрий за своїми плечима втрачає Хистку покаяльну дорогу в Почаїв. Є той, хто в тобі безпричинно росте, Є снів незалатані діри. Й найгірше безвір’я як віра у те, Що Бог в тебе більше не вірить. Олена ГАЛЕТА
Відповідь: Просто вірші... Згадався вірш в якому образ людини знаходиться в вічному пошуку гармонії з світом і собою. В мене зараз такий настрій, то і згадався цей в чомусь близький шкільний вірш, який нам задавали вчити... Недавно, здається. ПАРУС Белеет парус одинокой В тумане моря голубом!.. Что ищет он в стране далекой? Что кинул он в краю родном?.. Играют волны - ветер свищет, И мачта гнется и скрыпит... Увы! он счастия не ищет И не от счастия бежит! Под ним струя светлей лазури, Над ним луч солнца золотой... А он, мятежный, просит бури, Как будто в бурях есть покой! 1832 Михаил Лермонтов До речі, рекомендую почитати, хто не читав, вірші цього прекрасного поета. І біографія цієї людини теж дуже цікава.
Відповідь: Просто вірші... * * * І буває таке безлюддя серед людей, як затемнення сонця у білий день, і така безнадія клята й пекельна скрута, коли мусиш друга спитати: — І ти, Бруте?.. Галина Тарасюк
Відповідь: Просто вірші... Тут шанують дивацтва. Найнадійніші друзі — ті, Хто дерзає молитись і просити у Бога ласки. На бабусині казки щонеділі ідуть святі, Піднімаючи плити, ніби добрі кавалки паски. Ти, назвиклий до мандрів, до конечних дорожніх витрат, Облямівками слів прикриваючи вицвілу душу, Замість звичного «мушу» поцілуєш у руку Петра, І не те що гріхом — навіть подихом тишу не зрушиш. Тут забуто про час. По долинах цвітуть ялівці. На південній стіні набираються сонця ікони. Апологія світла. Тільки фарби, папір, олівці… І як Бог не простить — то, принаймні, уже не боронить. Олена Галета
Відповідь: Просто вірші... Я помню: в детстве мне рассказывала мама, Что души самых близких нам людей, Тех, что покинули нас в этом мире рано, Вернутся в образе прекрасных голубей. А я не верила-смеялась понапрасну, И сказки позабыла все давно, Но вдруг однажды утром постучался Мне голубь белый, словно снег, в окно. В стекло холодное неистово он бился, Открыть окно, пустить его просил, Казалось, лёд стекла разбить стремился, Но не хватало ему птичьих сил. И словно тот рассказ я слышала недавно, Сказала мама мне тогда: "Поймёшь потом..." И я открыла запертые ставни И голубя того пустила в дом, И на меня смотрел он так влюблённо, Неведомую грусть в глазах тая, И было мне как никогда спокойно, Словно была со мной душа твоя. И подарив мне на прощанье взгляд свой нежный, Полный любви и ласки, словно твой, Исчез посланник неба белоснежный, Растаял в вышине он голубой. И вслед ему смотрела я с надеждой, "Вернись..." - ему шептала тихо я, Но неба даль была так безмятежна, И далеко была душа твоя. Я помню: в детстве мне рассказывала мама, Что души самых близких нам людей, Тех, что покинули нас в этом мире рано, Вернутся в образе прекрасных голубей. ---------- Додано в 11:21 ---------- Попередній допис був написаний в 11:17 ---------- В далёком, чистом и безгрешном детстве, Шажок за шагом совершая путь, Мы хныкали: «Мамуля, дай мне ручку», Чтоб лужу или ямку обогнуть. И обхватив ручонками ладошку, За пальчики счастливо теребя, Мы, забывали обо всём на свете, Всецело полагаясь - НА ТЕБЯ! Промчались годы, дети повзрослели, Стал твёрже шаг, суровее стал взгляд, Но нет руки надёжней и теплее, Чем та, что нас водила в детский сад. И часто по-над пропастью шагая, Иль прозябая в горьком тупике, Спокойна я, лишь потому, что знаю – Ты, МАМОЧКА – всегда поможешь мне! Когда порою жизнь устроит взбучку, И обручем стальным мне сдавит грудь, Шепчу, как в детстве: «МАМОЧКА! ДАЙ РУЧКУ», И ЛЕГЧЕ ВДРУГ, СТАНОВИТСЯ МОЙ ПУТЬ!
Відповідь: Просто вірші... Справді гарні вірші Почитайте… Загризає капканом небо, руки сині, манжети чорні. почитайте мені що-небудь! лиш не те, що читали вчора. страшно, страшно. Об стінки чашки пальці дробом, а губи – хрипом. почитайте! Хіба вам важко? мої вії з безсонням злиплись. Почитайте… Якби ви знали!.. я не чула казок донині. я такою старою стала! Нагадайте мій вік, дитино. Я повірю, заплющу очі, а прокинусь – уже у жовтні… Бач, якою я йду в ці ночі? Руки сині, манжети – чорні. Почему я не умею петь? Почему я не умею петь? Я бы спела остро, зло, на взрыве? В милеметре стоя от обрыва И стараясь в землю не смотреть. Я бы спела вслух, на все миры? Птицей Сирин из любимой сказки, Чтоб сорвать голосовые связки, Чтоб сорватся в последний срыв? Просто петь, как волны в ночь поют, Просто петь, кромсая в клочья небо, Дико, звонко, ландышем и пеплом, Странно, вольно, струнами сквозь грудь… Обнаженным горлом пряча дрожь, Громко плакать, так, как, плачут дети. Закричать о сломанних запретах, Закричать о том, что не поймешь… Я бы обняла гитарный гриф И старалась в струны не смотреть… Только если не умею петь – Почему же в горле столько рифм? Анастасія Вакула
Відповідь: Просто вірші... Сміються вулиці самотні ліхтарями, Вечірнє місто проганя печаль. А ми мандруємо між нашими життями, І тихо десь звучить рояль. Ти поруч йдеш і маже ненароком Крадеш кусочок серця і душі. Ти поруч йдеш і з кожним новим кроком, Моя рука для тебе пише ці вірші.
Відповідь: Просто вірші... Смуток Люблю, як тихо дощ іде надворі, Коли по листю краплі шелестять. І вітер ледве чутно, так поволі Примушує навкруг усе співать. Люблю, примружуючи очі злегка, Дивитись на краплинки за вікном... Можливо, доля сонячна нелегка Сховатись за дощовим полотном... Можливо, я не можу зупинитись. Лечу, як дощ, назустріч світлим дням... Просто мабуть боюся заблудитись І не знайти дороги по світам. Я швидко йду, немов по коридору, Але не бачу світла у кінці... Чомусь не можу я піднятись вгору, І засихають сльози в мене на лиці. Не можу я спиратись на удачу, Не можу бути осторонь всього. І тільки глибоко в душі я плачу Й не можу побороти смутку оцього...
Відповідь: Просто вірші... Мама на даче, ключ на столе, завтрак можно не делать. Скоро каникулы, восемь лет, в августе будет девять. В августе девять, семь на часах, небо легко и плоско, Солнце оставило в волосах выцветшие полоски. Сонный обрывок в ладонь зажать, и упустить сквозь пальцы. Витька с десятого этажа снова зовет купаться. Надо спешить со всех ног и глаз — вдруг убегут, оставят. Витька закончил четвертый класс — то есть почти что старый. Шорты с футболкой — простой наряд, яблоко взять на полдник. Витька научит меня нырять, он обещал, я помню. К речке дорога исхожена, выжжена и привычна. Пыльные ноги похожи на мамины рукавички. Нынче такая у нас жара — листья совсем как тряпки. Может быть, будем потом играть, я попрошу, чтоб в прятки. Витька — он добрый, один в один мальчик из Жюля Верна. Я попрошу, чтобы мне водить, мне разрешат, наверно. Вечер начнется, должно стемнеть. День до конца недели. Я поворачиваюсь к стене. Сто, девяносто девять. Мама на даче. Велосипед. Завтра сдавать экзамен. Солнце облизывает конспект ласковыми глазами. Утро встречать и всю ночь сидеть, ждать наступленья лета. В августе буду уже студент, нынче — ни то, ни это. Хлеб получерствый и сыр с ножа, завтрак со сна невкусен. Витька с десятого этажа нынче на третьем курсе. Знает всех умных профессоров, пишет программы в фирме. Худ, ироничен и чернобров, прямо герой из фильма. Пишет записки моей сестре, дарит цветы с получки, Только вот плаваю я быстрей и сочиняю лучше. Просто сестренка светла лицом, я тяжелей и злее, Мы забираемся на крыльцо и запускаем змея. Вроде они уезжают в ночь, я провожу на поезд. Речка шуршит, шелестит у ног, нынче она по пояс. Семьдесят восемь, семьдесят семь, плачу спиной к составу. Пусть они прячутся, ну их всех, я их искать не стану. Мама на даче. Башка гудит. Сонное недеянье. Кошка устроилась на груди, солнце на одеяле. Чашки, ладошки и свитера, кофе, молю, сварите. Кто-нибудь видел меня вчера? Лучше не говорите. Пусть это будет большой секрет маленького разврата, Каждый был пьян, невесом, согрет теплым дыханьем брата, Горло охрипло от болтовни, пепел летел с балкона, Все друг при друге — и все одни, живы и непокорны. Если мы скинемся по рублю, завтрак придет в наш домик, Господи, как я вас всех люблю, радуга на ладонях. Улица в солнечных кружевах, Витька, помой тарелки. Можно валяться и оживать. Можно пойти на реку. Я вас поймаю и покорю, стричься заставлю, бриться. Носом в изломанную кору. Тридцать четыре, тридцать… Мама на фотке. Ключи в замке. Восемь часов до лета. Солнце на стенах, на рюкзаке, в стареньких сандалетах. Сонными лапами через сквер, и никуда не деться. Витька в Америке. Я в Москве. Речка в далеком детстве. Яблоко съелось, ушел состав, где-нибудь едет в Ниццу, Я начинаю считать со ста, жизнь моя — с единицы. Боремся, плачем с ней в унисон, клоуны на арене. «Двадцать один», — бормочу сквозь сон. «Сорок», — смеется время. Сорок — и первая седина, сорок один — в больницу. Двадцать один — я живу одна, двадцать: глаза-бойницы, Ноги в царапинах, бес в ребре, мысли бегут вприсядку, Кто-нибудь ждет меня во дворе, кто-нибудь — на десятом. Десять — кончаю четвертый класс, завтрак можно не делать. Надо спешить со всех ног и глаз. В августе будет девять. Восемь — на шее ключи таскать, в солнечном таять гимне… Три. Два. Один. Я иду искать. Господи, помоги мне Алина Кирилловна Кудряшева)
Відповідь: Просто вірші... Маргарита Свитло, уривок. Одна із тихих вулиць міста Львова, Малює візерунки дощ на склі, А небо сіре та важке, бруківка мокра, Лиш видно кілька парасоль в вікні. А вийдеш на балкон – і бачиш місто: Старі будинки ніби тихо сплять, Із крапель на дахах нанизані намиста, Що по підвіконнях вниз біжать. На сонних вулицях немає вже нікого, Сховались всі, й бруківка мокра спить... Одна із тихих вулиць міста Львова Вдихає свіжий запах... і мовчить...
Відповідь: Просто вірші... То рік Щура, то Тигра, то Дракона. Мигтить життя в калейдоскопах Вічності. Я в Твоїх очах надрукована таємним шифром Твоєї ніжності. Ліна Костенко
Відповідь: Просто вірші... История про Кошку и ее Человека Саша Бест В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка Он был построен в какой-то там –надцатый век. Рядом жила ослепительно-черная Кошка Кошка, которую очень любил Человек. Нет, не друзья. Кошка просто его замечала –. Чуточку щурилась, будто смотрела на свет Сердце стучало… Ах, как ее сердце мурчало! Если, при встрече, он тихо шептал ей: «Привет» Нет, не друзья. Кошка просто ему позволяла Гладить себя. На колени садилась сама. В парке однажды она с Человеком гуляла Он вдруг упал. Ну а Кошка сошла вдруг с ума. Выла соседка, сирена… Неслась неотложка. Что же такое творилось у всех в голове? Кошка молчала. Она не была его кошкой. Просто так вышло, что… то был ее Человек. Кошка ждала. Не спала, не пила и не ела. Кротко ждала, когда в окнах появится свет. Просто сидела. И даже слегка поседела. Он ведь вернется, и тихо шепнет ей: «Привет» В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка Минус семь жизней. И минус еще один век. Он улыбнулся: «Ты правда ждала меня, Кошка?» «Кошки не ждут…Глупый, глупый ты мой Человек»
