Весна ще спить, не смій її будити. Весна ще спить, неначе у колисці Дитя загорнутеє в кружева, Лиш пролісок синенько- білий, білий, Щоб розбудить, з під снігу вигляда. Не потривож, не смій її будити, У мареві тепла наснилось їй: Сади квітучі, буйні біля хати, Хрущі над вишнями- бджолиний рій. Зграї лелек вертаються в домівки, І ластівки гніздечка в стріхах в'ють, Красуня- як можна не любити Кохання й подих, де джерела б'ють. Щаслива мить, одна лишень та мить, Немов красуня, що розпустить косу, Берізкою стрункою защемить, Вербою десь похилиться додолу. Не смій її будити, хай поспить, Красунею чарівною на вроду, У лан пшеничний босоніж біжить, Дівчинонька, що названа весною... Леся Утрисько.
Весни вже час, прийшла її година. Сльозилася верба цілунком долі, Цвіла у дні яснім, співала волі, Із вітром гомоніла, обіймалась, Зимі там реготала, бо прощалась. Весну в собі будила квітанкову, До холоду сміялась тихо знову, Так гордо підіймала цвіт- очиці, Трусила з себе сніг, немов вовчиця. Он сонечко зіп'є краплини- сльози, Впадуть вербі до ніг пусті морози, Сміятиметься навіть серед ночі, Теплом огорне, світу, теплі очі. Замріяно співатиме у гаю, Піддасться запашному квіто- раю, Де защебече в небі знов пташина- Весни вже час- прийшла її година. Леся Утрисько.
Прозорий ранок Все погубити і все забути — в сум’ятті, у дощах, в маю, і закохатись в середині лютого у безборонність твою. Вічність і тиша. Двері на вулицю — навстіж, і навстіж, і — ранок. Будинки — ясні, як вулики, в плетиві ліній духмяних. Маєстатичність і шепіт, і барви, врешті, з великих міст лиш кораблі назавжди відпливають в білий чаїний свист. Аттила Могильний
