Весна ще спить, не смій її будити. Весна ще спить, неначе у колисці Дитя загорнутеє в кружева, Лиш пролісок синенько- білий, білий, Щоб розбудить, з під снігу вигляда. Не потривож, не смій її будити, У мареві тепла наснилось їй: Сади квітучі, буйні біля хати, Хрущі над вишнями- бджолиний рій. Зграї лелек вертаються в домівки, І ластівки гніздечка в стріхах в'ють, Красуня- як можна не любити Кохання й подих, де джерела б'ють. Щаслива мить, одна лишень та мить, Немов красуня, що розпустить косу, Берізкою стрункою защемить, Вербою десь похилиться додолу. Не смій її будити, хай поспить, Красунею чарівною на вроду, У лан пшеничний босоніж біжить, Дівчинонька, що названа весною... Леся Утрисько.
Весни вже час, прийшла її година. Сльозилася верба цілунком долі, Цвіла у дні яснім, співала волі, Із вітром гомоніла, обіймалась, Зимі там реготала, бо прощалась. Весну в собі будила квітанкову, До холоду сміялась тихо знову, Так гордо підіймала цвіт- очиці, Трусила з себе сніг, немов вовчиця. Он сонечко зіп'є краплини- сльози, Впадуть вербі до ніг пусті морози, Сміятиметься навіть серед ночі, Теплом огорне, світу, теплі очі. Замріяно співатиме у гаю, Піддасться запашному квіто- раю, Де защебече в небі знов пташина- Весни вже час- прийшла її година. Леся Утрисько.
Прозорий ранок Все погубити і все забути — в сум’ятті, у дощах, в маю, і закохатись в середині лютого у безборонність твою. Вічність і тиша. Двері на вулицю — навстіж, і навстіж, і — ранок. Будинки — ясні, як вулики, в плетиві ліній духмяних. Маєстатичність і шепіт, і барви, врешті, з великих міст лиш кораблі назавжди відпливають в білий чаїний свист. Аттила Могильний
“А що там, що, у тебе за душею?..” А що там, що, у тебе за душею? Я не про гроші, зовсім не про гроші… Про те, що вміє підіймати над землею, Дарує крила у житті й підносить… Скільки тепла у тебе там, любові? А милосердя, співчуття і доброти? Що кажеш? А, це ти ще не готовий Про це усе мені розповісти?... Я розумію…Поміркуй… Потрібно… Перегорни і почитай свої думки… Все можна виправити, так щоб йти не хибно, Щоби бува в пітьму не забрести… © Автор Британ Галина Ярославівна
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб'язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!.. Василь Симоненко
Життя - дивна річ Спішу роздробити думки на дрібненькі осколки, Залити любов’ю розчинену душу й згоріть, Забитись у всі неземні, так дзвінкі закапелки, Листочком осіннім у них лиш бентежно горіть. Хай смуток розвіється димом у запаху згірклім, Як ладан Господній - згорить вся печаль та нудьга, Розтану туманом у світі новім та привітнім, У світлій молитві, що серцю завжди дорога. Спокушено подих торкає заквітчані мрії, Цвіте, загорілий від ночі та дня, білий сон. І розум від болю лиш стогне та криком дуріє, І птахом, так вільним, із світом кричить в унісон. Спішу роздробити думки на дрібненькі осколки, Хай смуток розвіється ладаном в зоряний лик, Життя - дивна річ... різнобарвні дзвінкі закапелки, Тумани і світ... і терпкий у любовності крик. * Леся Утриско
Богдан-Ігор АНТОНИЧ ЗРИВИ Й КРИЛА 3. СТАРЕ ВИНО В холоднім сутінку сухого льоху по стінах тиша кане зерном граду. І п’яний, м’ятний запах винограду, й ряди пляшок, що в сповитку із моху. В цю кучугуру, мов у землю соху, вбиває час плісні кошлату шпаду. Пляшки набрякнуть у тісноті спаду і тріскають, немов струки гороху. Вино в пісок усякне, червінь рож увійде в зелень мохового прута. І ми, буває, нашої також бажаєм дійсності розбити стіни, дарма, що, може, кинувши їх пута, ми б розіллялись на незнані ріні.
Весна Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи. Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова. Дощем квітневим, весно, не тривож! Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя — кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ? З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава. Богдан-Ігор Антонич
Семенко Михайль – Місто над бухтою Я палаю захватом, я чекаю вечора Я мрію про щастя я мріяв і вчора Я лину до тропіків я багну холодного глетчера Я хочу прилащитись до зимного моря Хочу буть диким як вітер над скелями Хочу буть скелею щоб серця граніт Розбився об серце, що пахне морелями Блукає в душі де кохання і лід Співаю про захвати щастя безстумного Щастя безмежного в місті над бухтою Чекаю я вечора хмарно-роздумного Зустрінутись з нею, квапливо-безрухою. 9. XI. 1916. Владивосток
Вінграновський Микола Степанович І замалий, і неширокий Цей світ без берега і меж, Що з ночі в ніч притихлим оком В вікні дорогу стережеш. Суха та шибка чи волога У сніголет чи в дощосіч, Але порожня йде дорога З гори під гору, з ночі в ніч. Вже й сон твої цілує ноги, Спориш сіріє за дверми — Та заверни мене з дороги, Ти хочеш! можеш! — заверни! Невже нам дітись де немає? Хіба ти в мене не одна?.. Ти б завернула, та немає, Ні слів, ні голосу нема… 1980
