Весна ще спить, не смій її будити. Весна ще спить, неначе у колисці Дитя загорнутеє в кружева, Лиш пролісок синенько- білий, білий, Щоб розбудить, з під снігу вигляда. Не потривож, не смій її будити, У мареві тепла наснилось їй: Сади квітучі, буйні біля хати, Хрущі над вишнями- бджолиний рій. Зграї лелек вертаються в домівки, І ластівки гніздечка в стріхах в'ють, Красуня- як можна не любити Кохання й подих, де джерела б'ють. Щаслива мить, одна лишень та мить, Немов красуня, що розпустить косу, Берізкою стрункою защемить, Вербою десь похилиться додолу. Не смій її будити, хай поспить, Красунею чарівною на вроду, У лан пшеничний босоніж біжить, Дівчинонька, що названа весною... Леся Утрисько.
Весни вже час, прийшла її година. Сльозилася верба цілунком долі, Цвіла у дні яснім, співала волі, Із вітром гомоніла, обіймалась, Зимі там реготала, бо прощалась. Весну в собі будила квітанкову, До холоду сміялась тихо знову, Так гордо підіймала цвіт- очиці, Трусила з себе сніг, немов вовчиця. Он сонечко зіп'є краплини- сльози, Впадуть вербі до ніг пусті морози, Сміятиметься навіть серед ночі, Теплом огорне, світу, теплі очі. Замріяно співатиме у гаю, Піддасться запашному квіто- раю, Де защебече в небі знов пташина- Весни вже час- прийшла її година. Леся Утрисько.
Прозорий ранок Все погубити і все забути — в сум’ятті, у дощах, в маю, і закохатись в середині лютого у безборонність твою. Вічність і тиша. Двері на вулицю — навстіж, і навстіж, і — ранок. Будинки — ясні, як вулики, в плетиві ліній духмяних. Маєстатичність і шепіт, і барви, врешті, з великих міст лиш кораблі назавжди відпливають в білий чаїний свист. Аттила Могильний
“А що там, що, у тебе за душею?..” А що там, що, у тебе за душею? Я не про гроші, зовсім не про гроші… Про те, що вміє підіймати над землею, Дарує крила у житті й підносить… Скільки тепла у тебе там, любові? А милосердя, співчуття і доброти? Що кажеш? А, це ти ще не готовий Про це усе мені розповісти?... Я розумію…Поміркуй… Потрібно… Перегорни і почитай свої думки… Все можна виправити, так щоб йти не хибно, Щоби бува в пітьму не забрести… © Автор Британ Галина Ярославівна
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб'язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!.. Василь Симоненко
Життя - дивна річ Спішу роздробити думки на дрібненькі осколки, Залити любов’ю розчинену душу й згоріть, Забитись у всі неземні, так дзвінкі закапелки, Листочком осіннім у них лиш бентежно горіть. Хай смуток розвіється димом у запаху згірклім, Як ладан Господній - згорить вся печаль та нудьга, Розтану туманом у світі новім та привітнім, У світлій молитві, що серцю завжди дорога. Спокушено подих торкає заквітчані мрії, Цвіте, загорілий від ночі та дня, білий сон. І розум від болю лиш стогне та криком дуріє, І птахом, так вільним, із світом кричить в унісон. Спішу роздробити думки на дрібненькі осколки, Хай смуток розвіється ладаном в зоряний лик, Життя - дивна річ... різнобарвні дзвінкі закапелки, Тумани і світ... і терпкий у любовності крик. * Леся Утриско
Богдан-Ігор АНТОНИЧ ЗРИВИ Й КРИЛА 3. СТАРЕ ВИНО В холоднім сутінку сухого льоху по стінах тиша кане зерном граду. І п’яний, м’ятний запах винограду, й ряди пляшок, що в сповитку із моху. В цю кучугуру, мов у землю соху, вбиває час плісні кошлату шпаду. Пляшки набрякнуть у тісноті спаду і тріскають, немов струки гороху. Вино в пісок усякне, червінь рож увійде в зелень мохового прута. І ми, буває, нашої також бажаєм дійсності розбити стіни, дарма, що, може, кинувши їх пута, ми б розіллялись на незнані ріні.
Весна Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи. Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова. Дощем квітневим, весно, не тривож! Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя — кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ? З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава. Богдан-Ігор Антонич
Семенко Михайль – Місто над бухтою Я палаю захватом, я чекаю вечора Я мрію про щастя я мріяв і вчора Я лину до тропіків я багну холодного глетчера Я хочу прилащитись до зимного моря Хочу буть диким як вітер над скелями Хочу буть скелею щоб серця граніт Розбився об серце, що пахне морелями Блукає в душі де кохання і лід Співаю про захвати щастя безстумного Щастя безмежного в місті над бухтою Чекаю я вечора хмарно-роздумного Зустрінутись з нею, квапливо-безрухою. 9. XI. 1916. Владивосток
Вінграновський Микола Степанович І замалий, і неширокий Цей світ без берега і меж, Що з ночі в ніч притихлим оком В вікні дорогу стережеш. Суха та шибка чи волога У сніголет чи в дощосіч, Але порожня йде дорога З гори під гору, з ночі в ніч. Вже й сон твої цілує ноги, Спориш сіріє за дверми — Та заверни мене з дороги, Ти хочеш! можеш! — заверни! Невже нам дітись де немає? Хіба ти в мене не одна?.. Ти б завернула, та немає, Ні слів, ні голосу нема… 1980
ПРОЩАННЯ так тихо як перед грозою так тоскно як перед кінцем ми вже розділились надвоє тож криє напевно не це якесь недосказане слово якийсь недокінчений жест повернуться обов'язково коли цього зовсім не ждеш бо пам'ять живе на опучках тепер неприкаяних рук і житиме ще неминуче як ніжний тривожний павук і довго іскритиме в венах нагуляний адреналін а літо цвістиме зеленим розгублено і безпричинно.. так тихо мов перед грозою і ми розуміємо це як радість нового двобою уже перед самим кінцем Іздрик
***Вірні друзі. Друзі вірні не забувають, Не втікають,не кричать, Що нікого тут не знають І бояться тих образ, Не ховаються у джунглях, У тенетах свого світу, Не мовчать, А всіх вітають,вірну Дружбу прославляють. Як колись ви всі дружили, А потім доля розвела,то Чужаками не ставайте, Не будьте тими,ким не є, Бо трохи світу бач пізнали І тепер вчені Ви вже є. Вірні друзі просто дружать, Без усяких там образ. Дружбі підвладна та людина, Що багата,хвалькувата й Та,що немає хати. Усі колись це пізнають, На шлях цей вірний стають. Дружіть,любіть, Радійте люди,бо ми Не знаємо ,що буде. ***Ірина Калина.
А хочеш? Заварю смачного чаю... Ти хочеш кави? Може краще чаю? Долоням холодно. Зігрітися пора. Ти знаєш, я так часто помічаю, Не вистачає людям затишку й добра. Тобі із медом? Може трав'яного? Або імбирного з лимоном - смакота. Ще холодно? Нічого тут страшного. Таке буває, то душевна пустота. Тримай міцніше. Чуєш? Зігріває, Теплом наповнює, приємний аромат. Нехай душа по краплі оживає, В її будинку знову більшає кімнат. Ковток повільно збуджує уяву. В далеких знайдеться лаштунках позитив, І все, що досі не було цікавим Нових зазнає кардинальних коректив. А хочеш? Заварю смачного чаю... Наталя Кропивницька.
Дівчина. Бджілки золотисті В квітах літають, Роси перлисті З трав опадають. З золота зіткане сяєво ллється, Ліс в нім купається, листя сміється. В шатах зелених Вийшла дівчина, В косах студені Роси-перлини. З золота зіткане сяєво ллється, Ліс в нім купається, листя сміється. В квітах барвистих Дівчина сяє, В оченьках чистих Сонечко грає. З тих оченяток маєво ллється… Дівчина літом веселим зоветься… (Максим Рильський).
Кохана ти не знаєш що коли я приходжу від тебе я засинаю людиною а просинаюся деревом і вранці шумлю у нашому подвір’ї і сусіди дивуються звідки за ніч виросло таке дерево Кохана ти не знаєш що коли я приходжу від тебе я засинаю людиною а просинаюся хмарою яка зачепилась за середвіття двадцятого віку і яка не знає куди їй пливти і все небо дивується що це в мене за хмара яка не знає куди їй пливти адже вона знає ця моя хмара що єдина вітчизна у неї це я небо Кохана ти не знаєш що коли я приходжу від тебе я засинаю Миколою а просинаюся поїздом який везе під ракетними небесами мільйони дівчат таких як ти кохана. 1965 Вінграновський -
*Як добігає літо до кінця Яка сьогодні лагідна водичка, В повітрі надзвичайний аромат. Пливла б собі по дивовижній річці Хоча б отак десяток раз підряд… Так тепло й гарно, береги, мов казка, Різноманітна зелень навкруги. В повітрі ніжність, несказанна ласка… Моїй душі краса ця до жаги. Я так люблю чарівні дні серпневі, Як добігає літо до кінця… Години ці спекотні полудневі, Обвішані плодами деревця… І спокій, тиша… Все від щастя мліє, І від блаженства, розкоші, й тепла… Природа завжди дивувати вміє, Вона для нас це все приберегла, Щоб ми усі впивалися красою, Любили все, що нам Земля дає. Встає ранкове сонце над рікою… І в цьому надзвичайна радість є. *Красоткіна Надія
