Розповіді про пологи

Відповідь: Розповіді про пологи

так часто уявляла, як писатиму цю розповідь, а в результаті не знаю з чого почати.. стільки емоцій прожито, стільки відчуттів, які не забудуться ніколи, стільки спогадів, які тепер назавжди зі мною…стільки всього, що не знаю як з’єднати це все до купи, бо в голові воно як частинки калейдоскопу- здається, що забулось, а потім раптом спалахує в пам’яті так яскраво, наче було вчора. так ніби всі 9 місяців були лише вчора… тож, почну, напевно, з початку- з вагітності і як вже, мабуть, зрозуміло- тексту буде багато

я хотіла дітей завжди. бо любила їх з того самого часу, як сама перестала бути дитиною. а діти любили мене- і рідні, і чужі, і просто перехожі діточки завжди до мене посміхались, йшли на ручки, ми собі завжди знаходили спільну мову і потайки, дивлячись на котресь із тих маляток, я мріяла про таке ж, своє. і чомусь завжди це була дівчинка, золотистоволоса кучерява принцеса Єва. ще будучи неодруженими, ми з чоловіком знали, що донечку назвемо Євою. але він завжди повторював мені, що першим в нас буде синочок. а я возмущалась і не вірила
після весілля ми вирішили, що на разі дітей не будем планувати. і не тому, щоб пожити для себе (я взагалі ніколи не розуміла цю фразу), чи зробити кар’єру, чи подбати спочатку про матеріальне. якось ми обоє відчували, що ще не готові, бо не звикли ще навіть один до одного у новому статусі, не до кінця усвідомили, що тепер все по-іншому, що почалось нове життя, де ми тепер завжди будемо разом. це було щастя, бо ми свідомо йшли до цього 4 роки, але це був водночас і страх, чи зможемо ми все зробити правильно. отож, вирішили довго не відкладати, але і не поспішати.
так минуло 5 місяців. моя мама, надзвичайно делікатна особа, почала натякати, що якщо потрібен лікар, то вона допоможе зайти хорошого, бо «то вже ж стільки часу пройшло» :xaxa: я то собі лише підсміювалась, але десь глибоко в душі зізнавалась сама собі, що страх минув, сімейне життя не було ніяким випробуванням чи ярмом, все було добре, нам було добре, ми все робили правильно. як виявилось, чоловік думав так само, лише не знав, як про це сказати мені.. отож, напередодні нового року, ми вирішили здатись на волю Божу і не робити більше нічого, що могло б завадити нашій дитині прийти до нас. в новорічну ніч я загадала бажання, щоб на наступний новий рік нас було вже троє...
і тут почалось. чесно, я сама не вірила, що в нас вийде з першого разу, як одного прекрасного дня мене знудило від курки-гриль (і я, ненормальна, відразу згадала Беллу в першому «Світанку» знаючі зрозуміють) далі почало ковбасити від запахів- на Святвечір мені пахло ковбасою, а мій улюблений Жадор став смердіти так, що прийшлось віддати його мамі :xaxa: ну, думаю я, тут вже сумнівів ніяких, як тепер дочекатись затримки, щоб розказати чоловіку. а ніякої затримки не було- рівно на 30 день, як і останні 10 років, почались кд, чим ввели мене спочатку в ступор, а потім в істерику. та та, я ридала, бо сама себе переконала, що вагітна, а це виявилось неправдою в такому настрої пройшло кілька днів, а далі я взяла себе в руки і вирішила, що так діла не буде, невідомо скільки ще часу нам судилось планувати і якщо я кожного разу буду так псіхувати, то нічо доброго з того не вийде. заспокоїлась, переключила всю увагу на пошуки роботи і просто тихенько просила Бога про одне.
наступного місяця чоловік поїхав до себе додому, тож не було навіть приводу, щоб придумати вагітність в березні взагалі був завал- в чоловіка з роботою, в мене з її відсутністю. десятки безглуздих і безрезультатних співбесід доводили мене до сказу та до депресії. промінчиком світла стала звістка від подруги, що вона на 4 місяці вагітності. через тиждень домовились зустрітись, так хотілось побачити її і вживу сказати як я за неї рада. і от, сидимо ми, п’ємо чай, подруга, ще наче така сама, але вже така інша, розповідає як дізналась про вагітність, ділиться всіма відчуттями, а я слухаю її, тихенько по-доброму заздрю і раптом, методом простих підрахунків, згадую, що в мене 3 день затримки. от саме в той момент, отак відразу в животі стало так тепло-тепло, а в серці поселилась маленька крихітка надії
зранку наступного дня, знов про все забувши, встаю з повним набором застуди, ну бо дівка напередодні пішла гуляти з тоненькою хусткою на шиї, без шапки, а то був той чудесний кінець березня, дубак рідкісний. ну і я на автопілоті йду пити якийсь колдрекс, аж тут в голові засвічується лампочка, що кд далі немає і то вже 4 день і якщо раптом це вагітність, то ніякого колдрексу пити не можна. згадую, що маю в хаті один тест і півгодини наважуюсь його зробити :xaxa: зробила врешті, сижу чекаю 3-5 хвилин, як пише на упаковці, на тест намагаюсь не дивитись, так ніби то би щось змінило.. через 30 секунд не витримую, дивлюсь, а там чітко вимальовується друга смужка, яка через тих потрібних 3 хвилини стає ще чіткішою за контрольну. що було зі мною в той момент неможливо описати словами, думаю, ті, хто вже це пережили мене зрозуміють. хотілось водночас і плакати, і сміятись, і стрибати від щастя, натомість я просто непорушно сиділа і дивилась на той тест, намагаючись повірити і усвідомити що він означає.. перше, що я зробила, то подякувала Богу, попросила, щоб це було правдою і пішла робити літру чаю від застуди
остаточно повірила лише ще після двох тестів, таких же полосатих та аналізу хгл, який як зараз пам’ятаю, показав 5352 ну а далі почались довгі місяці очікування. час то летів, то тягнувся безкінечно довго і здавалось, що листопад наступить десь в наступному столітті, не швидше саме на 30 листопада мені поставили пдп на першому узд і на цю дату я собі завжди орієнтувалась. як виявилось- недаремно чоловік був на двадцятому небі від щастя, а я все чекала хоч якихось вагітних симптомів, щоб впевнитись, що ляля справді реальна і живе в мені. але не було нічого, ні токсикозу, ні збоченських бажань в їжі, ніяких болів-виділень, чого я особливо боялась. єдиним, що підтверджувало мою вагітність, була постійна втома та сонливість першого триместру, тож всю весну я проспала на 6 та на 14 тижнях двічі піднявся тиск і на тому всі ускладнення та неприємності моєї вагітності закінчились. почувалась чудово, всі аналізи та показники завжди були ідеальними. в 16 тижнів і 5 днів малюк вперше копнувся і вже не переставав показувати недовірливій мамі, що він є і що з ним все добре. на другому узд нам пітвердили хлопчика, через що я, дурепа, спочатку розстроїлась, адже до останнього сподівалась, що там Єва, а потім просила вибачення в синочка бо нема абсолютно ніякої різниці хлопчик там чи дівчинка, це таке твоє, таке рідне, крихітне, солодке і найголовніше, щоб воно було здоровеньким, а все решта неважливо

отак, в трепетному очікуванні та останніх приготуваннях настав листопад. моя мама, вперто вирішивши, що я народжу раніше пдп, була напоготові з 10 листопада, тобто з 37 тижня. а в мене тим часом зникли всі тренувальні, живіт особливо високо ніколи не був, то ж і не опускався, та й взагалі не було жодних ознак наближення пологів. 26 листопада таки пішла на плановий огляд в жк, хоч сподівалась, що вже не прийдеться. почувалась прекрасно, аж тут мені звідкись намірюють тиск 130 на 85, знаходять білок та лейкоцити в сечі і прослуховують монотонне серцебиття в дитини. далі прямим текстом мені кажуть, що це початок гестозу, дитина вже страждає від цього і терміново скеровують в патологію. я починаю ридати прямо там, бо патології завжди боялась як вогню, правда в контексті переносу, а тут таке, просто як грім серед ясного неба. подзвонивши до своєї лікарки, почула той самий вердикт, тож прийшлось змиритись, бо ризикувати дитиною я не могла собі дозволити, і таки в середу 27 листопада поїхали ми в пологовий. з чоловіком прощалась так ніби йшла на війну і от потрапила я в інший світ під назвою патологія. всі хто читали мене в темі «для майбутніх мам» знають які страсті я там пережила і не зважаючи на перездані ідеальні аналізи та прекрасне серцебиття дитини, додому мене ніхто не відпутив, хоч я і живу поряд, бо тиск таки не спадав. на огляді при поступленні констатували відкриття 2 см, після чого почала активно відходити пробка і я тішилась тому, що хоча би процес пішов і можливо не прийдеться довго там тусуватись. перша ніч в патології запам’яталась жахливим храпом сусідок по палаті та першими болючими переймами з 4 до 6 ранку, тож поспати особливо не вийшло, але я була страшенно рада тим переймам, передихувала, тренувала собі різні типи дихання і навіть трошки понадіялась, що можливо то вже скоро. але наступного дня все припинилось, лише пробка далі виходила, і то дуже активно. тиск внормувався, проте мене все одно нікуди не відпускали. максимум, що випросила, то піти погуляти, тому змогла трохи побути дома. ввечері ще приїхав чоловік, ми трохи покатались по району, падав мокрий сніг і я знов почала ридати, що не хочу туди вертатись. ще подумала, що якщо не прийду ночувати, то ніхто не помітить, але побоялась таке робити, тому з жахливим настроєм пішла я спати знов в ту жаливо-спекотну палату. поспала недовго, бо рівно в 12 ночі прокинулась від сильної перейми, набагато інтенсивнішої за ті, що були раніше. через 9 хвилин прийшла наступна і я зрозуміла, що більше не можу лежати як попередньої ночі, встала, щоб не заважати сусідкам, пішла в коридор. перейми йшли з чітким інтервалом в 9 хвилин, не більше і не менше. я намотувала круги по пустих коридорах, трохи відпочивала на дивані біля телевізора, спостерігала за вікнами гуртожитків навпроти, уявляла що там роблять студенти, згадувала як ще недавно сама ночами куняла над конспектами і не вірила що оце я, в пологовому, з переймами і можливо зовсім скоро народжу свою дитину... короче, філософствувала я би так і далі, якби не побачила яскраво-червоні виділення. налякалась. в нервах не змогла згадати чи то є нормою і коли побачила санітарку, таки спитала до кого можна звернутись, щоб мене оглянули. в маніпуляційній черговий лікар, явно щасливий від того, що його розбудили в 4 ранку, сказав, що то шийкові виділення, відкриття далі 2 см, випити 2 ношпи та 2 валер’яни і йти спати. я випила по одній таблетці того і того, молячись, щоб це не зупинило родову діяльність, якщо це вона і в надії хоч трохи поспати, бо друга безсонна ніч вже давалась взнаки. десь в 6 ранку вирубилась, о 8 підйом і знову все стихло, так ніби вночі нічого й не було. мене вже це починало конкретно злити, я почувалась втомленою та роздратованою, їла в ці дні дуже мало, бо апетит просто зник, тому була слабість і головокружіння. тиск далі тримався високим і далі виходила пробка, я реально не розуміла звідки її так багато.. змирившись з тим, що прийдеться кукати тут всі вихідні, знов відпросилась на трошки погуляти і о диво, прийшла перейма. я вже навіть не відреагувала на неї і пішла додому. дома прийняла по-людськи душ, шось трошки поїла, відписалась на форумі, десь між тим всім помітила ще одну перейму, і вже перед виходом ще одну. ще навіть уявила собі, що буде якщо мене схопить посеред вулиці, але нічого не хапало, я спокійно дійшла і користаючи моментом, коли нікого в палаті не було, лягла трошки поспати. годинку покуняла, прокинулась така бадьора наче проспала всю ніч. вернулись мої сусідки, я взялась читати книжку, ще навіть з’їла одну канапку, аж раптом прийшла перейма і мене різко почало нудити. то була 5 год. намагаючись зосередитись на книзі, я вперто проігнорувала ще десь 3 перейми, але далі таки прийшлось встати, бо сидіти чи лежати ставало неможливо. на початку перейми дуже сильно хапало поперек, а потім переходило на живіт. було боляче, але інтервал 9-10-8 хвилин давав можливість повністю відновити сили до наступної перейми, тому я навіть з цікавістю чекала чи буде ще чи відпустить. оскільки я собі знала, що показовим є інтервал в 3-5 хвилин, плюс маючи досвід попередніх ночей, я ці перейми не сприймала серйозно, лише не розуміла чого вони такі болючі врешті, я навіть перестала слідкувати за інтервалом, це робили дівчата з палати коли стало 6-7 хвилин, вони вже виганяли мене піти на огляд, плюс я почала дуже часто бігати в туалет, що на їхню думку могло бути підтіканням вод. а я все не вірила у справжність того, що відбувається і пішла знов гуляти коридорами. поговорила з чоловіком, з мамою, знов ті гуртожитки навпроти, :xaxa: не помітила як зупинилась на сходах 3 і 4 поверхом і почула плач дитинки. то був наче голос зверху, чи якийсь знак, от чесно саме в той момент я вже знала, що скоро народжу і від того я відчула таку неймовірну радість, таку легкість в тілі і таку силу, що готова була гори звернути. від втоми та слабкості не лишилось і сліду, я дякувала Богу за кожну перейму і просила дати мені наступну. на такому піднесенні о 8:30 пішла в маніпуляційну міряти тиск як завжди ввечері, а він підскочив аж до 150 на 100.. і там мене схопило так сильно, що я на автоматі присіла, спершись на кушетку. медсестра спочатку не зрозуміла що я роблю, далі прийшлось вже розказати про тривалість-інтервал перейм, на що вона негайно викликала лікаря. черговий був якийсь дуже перестрашений, після огляду ні слова мені не сказавши, відразу почав дзвонити до моєї лікарки, вже в ході розмови я почула, що в мене відкриття 4 см і їй треба приїжджати. ну почула я то і далі сижу собі спокійно, нічо не розумію медсестра мені каже йти збирати речі, бо мене переводять в родзал, а я здивовано «що вже, може ше зачекаєм» мені здавалось, що 4 см то ще дуже мало і в родзалі прийдеться провести цілу ніч. ну але діватись нікуди, якось з горем пополам покидала в сумки свої манатки, згадала, що треба подзвонити чоловіку. він бідний був в шоці, бо ще ж годину тому я з ним говорила і все було по-старому, а тепер я вже ні з того ні з сього йду родити :xaxa: ну нічо, зібралась, піднілась поверхом вище, а там таке враження,що попала в рай , все таке нове, гарне, дуже світло, чисто, тихо, не те що той базар в патології.
отже в родзал поступила в 21:40. перейми передихувала навприсядки, в перервах ходила вперед-назад, не могла дочекатись чоловіка. страху не було взагалі, була цікавість, нетерплячка, було таке хвилюючо-щасливе очікування, як завжди перед якоюсь важливою подією, на яку ти довго-довго чекав. було класно, хоч інтенсивність перейм зростала і дихання «задування свічок» вже не помагало. було жахливо душно, я собі трошки відкривала вікно, а потім подумала, що малюк як народиться може замерзнути і закрила через півгодини майже одночасно приїхали моя лікарка та чоловік. тоді я вже стала абсолютно спокійна і готова до роботи. відкриття було вже 6 см, але тиск на жаль піднявся до 160 на 110, хоч я цього абсолютно не відчувала. відразу ж пробили води, завдяки цьому тиск трохи опустився, але через півгодини знов погнав вгору, тому було прийнято рішення щось там мені колоти від тиску. я чесно намагалась запам’ятати що саме мені колотимуть, щоб потім спитати на форумі чи то не була стимуляція (та та, навіть тоді не забувала про посиденьки ), але через надмір емоцій та перейми, які стали набагато болючішими, ті назви відразу ж вилетіли мені з голови. з того всього я почала кричати, що не хочу ніяких капельниць, не хочу стимуляції, в мене мають бути природні пологи. лікарка кричить мені у відповідь «яка стимуляція, як в тебе 6 см відкриття і шийка як масло, тобі тиск збивати треба». я кричу далі, що не хочу капельницю, бо тоді прийдеться лежати, а я хочу мати можливість рухатись. одним словом, якби не чоловік я би ще довго там горланила, бо такий сценарій зовсім не вписувався в моє уявлення пологів, але на той момент я не мала вибору. акушерка ше дивувалась, що я плачу не від болю перейм, а від того, що мені зроблять « якийсь нещасний укольчик».. поставили мені врешті якусь фігню, від якої світ став паморочитись і очі мимоволі закривались, але найгірше було власне лежання- я фізично відчувала, що мені треба присісти як раніше, тому перші 15 хвилин мене так ковбасило, що я кілька разів зривалась на крик, що хочу встати, лупила кулаком об стіну і була готова сама зняти той катетер. знову ж таки чоловік заспокоював мене як міг, просив потерпіти ще трошки і нагадував для чого, а головне для кого я повинна потерпіти. саме ці слова привели мене до тями і надалі я поводилась адекватно- ніяких воплів, сліз, лише дихання дихання дихання, глибокий вдих носом і протяжний голосний видих ротом, і так незліченну кількість разів. я дихала так, що здавалось скоро не стане повітря в тому родзалі, в роті не те, що пересохло,було враження, що я не пила десь рік. але дихання допомагало і мені, і дитині, нарешті прийшло відчуття, що я щось роблю і роблю це правильно, хоч це і давалось мені дуууже тяжко. так минула година, одна пекельна година, коли здавалось, що все, я цього не витримаю. але витримала і та година пройшла досить швидко. в пів 12 я змусила себе відкрити очі, бо та ж гумористка-акушерка ходила і жартувала до чоловіка, що «бачите, а вона так не хотіла, проспить всі роди і навіть нічо не відчує» в той момент хотілось побажати їй так поспати, але сил говорити майже не було. перейми йшли вже так часто, що не було часу навіть подих перевести, і тоді я чітко відчула щось нове- бажання тужитись. спочатку воно мене спантеличило і навіть трохи налякало, бо я не очікувала, що це буде так скоро, але як тільки я спробувала легенько потиснутись стало набагато легше і тоді вже я не стримувалась, хоч в голові промайнула думка, що може ще не можна. дякувати Богу було можна, бо відкриття вже було 8 см. так минула ще година і нарешті пів на 1 ночі мені дозволяють встати. я з тої радості підірвалась на ноги і ледь не звалилась назад, від тих наркоманських ліків перед очима все поплило чоловік мене спіймав і я нарешті здійснила своє бажання присісти. як не дивно мене ніхто не рухав, а навпаки дозволили сидіти так скільки мені хочеться. отоді-то мені стало так добре, що я просиділа так півгодини- я сама керувала силою потуги і реально відчувала як дитина просувається зробивши все можливе в такій позі, я зрозуміла що пора і сама вилізла на той вертольот. сили повертались і я знала, що теоретично зараз буде найважча робота. але все було навпаки, тужитись було настільки приємно, що я реально прокайфувала. я не думала ні про дихання, ні про те, щоб не тужитись в обличчя, я просто робила все так як підказувало мені тіло і як виявилось робила все правильно. акушерка не переставала мене хвалити і всього лиш після двох потуг сказала мені, щоб на наступній потузі не тужитись, а тільки дихати. я вже готова була знов розізлитись, чого вона мені заважає, але коли лікарка сказала чоловіку йти мити руки щоб перерізати пуповину, а навколо мене раптом стало на кілька лікарів більше, до мене врешті дійшло... я ще встигла глянути на годинник, 01:09, і тут потуга, в голові одне- не тужитись, дихати. закрила очі, дихаю, дихаю, дихаю. а далі кілька секунд мегапотужного відчуття тиску, від інтенсивності якого відкриваю очі, чую плач, бачу фіолетово-червоне тільце, далі чоловіка, який чомусь весь в сльозах і аж тоді до мене доходить, що все скінчилось, я це зробила, ми це зробили- наша дитина народилась в 01:10, 30 листопада, 2950г, 51см! коли синочка поклали на живіт і я вперше глянула на нього, то зрозуміла, що до цього моменту не знала що таке щастя, і слова щастя замало, щоб описати силу тих відчуттів, які не зрівняються більше ніколи і ні з чим, і ще не придумали слів, щоб передати, те, що відчуваєш до тої крихітки, яка вперше заглядає в твої очі. просто розумієш, що ось воно диво, дар Божий, сенс цього життя, який вартує найсильнішого в світі болю, бо він же зцілює тебе найсильнішою в світі любов’ю…
після цього почалась вже нова історія, нове життя, в якому я маю найкращого в світі чоловіка- без нього я б просто не змогла зробити те, що зробила, який став для мене в мільйон раз ближчим ніж був до того, який зробив для мене все, від самого початку як тільки дізнався, що стане татом і до самого кінця, до тої самої миті, коли він з очима, повними щасливих сліз, подякував мені за сина, і найкращого в світі синочка, без якого вже просто не уявляю нашого життя!

хто дочитав ці мемуари- справжній молодець коротше не вийшло би ніяк, бо для мене це занадто важлива подія в житті, щоб писати про неї коротко. та й взагалі цю розповідь я написала спочатку для себе, щоб колись прочитати і потонути в спогадах. але не поділитись нею з вами було б просто несправедливо, бо цей форум загалом та всі дівчата, з якими ми пройшли цей довгий шлях разом, є невід’ємною частиною цієї історії. море інформації, яку я тут почерпнула, сформували мою думку про те, якими повинні бути пологи, тепло спілкування з людьми, які тебе зрозуміють, підтримають, порадять, при потребі вставлять мізки на місце та щиро порадіють за тебе, додавало сил навіть у найважчі моменти. і хоч, все вийшло не так як я хотіла, пологи не були повністю природніми, як я мріяла, я не шкодую ні про що і не соромлюсь нічого. ситуація склалась таким чином, що моїх знань та мого бажання виявилось замало, бо як правильно і як природно, коли тиск зашкалює, я реально не знала, я просто була не готова до такого розвитку подій. а загалом, враження від пологів в мене позитивні, все пройшло швидше і легше ніж я собі уявляла, синочок народився здоровим, я почувалась чудово вже на наступний день, тож нема про що шкодувати
а вам хочу подякувати, від всього серця, від всієї душі, просто за все, просто за те, що ви є!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Напишу дуже коротко, бо і писати нема що. Пологи стимульовані в 42 тижні і 4 дні. Я сама погодилась, бо реально вже боялась.
Вкололи в 10 ранку, народила в 14. Вже сильні болі були останню годину. Все пройшло досить швидко і легко. Правда порвалась по старому шву. От якби не той шов, який ще тиждень не давав сидіти, то могла би вже ввечері копати бульбу
Малий народився 3400, без ознак переношування, 9/10 за шкалою. Хіба шкіра була суха і трохи лущилася.
Чоловік був зі мною, потім лежали 2 дні в сімейній палаті, на Мечнікова. Якось все було легше ніж першого разу. Тепер нас четверо

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Дуже багато разів заходила в цю тему після пологів , але якось не знала як те все сформувати і розказати . І от нарешті "дозріла" , тим більше пройшло вже 2 місяці , ейфорія після пологів закінчилася і зараз все адекватно оцінюю .
Спочатку трохи напишу про саму вагітність

Коли зрозуміла , що в мене затримка ,я відразу відчула ,що я вже не одна , а пізніше це підтвердив тест , і можливо це буде трохи дивно звучати але на ранніх термінах відчувала приємне тепло в низу живота і від того відчуття було так приємно і радісно , що вже зовсім скоро в нас з’явиться малеча.Вагітність в цілому проходила дуже добре , ніяких підтримок , ніякої ранкової нудоти , всі аналізи були добрі , тільки дуже загостився нюх . Коли йшла на перше УЗД я і подумати не могла що вже так чітко зможу побачити свою дитинку , а на другому УЗД нас з чоловіком ощасливили , сказали що буде дівчинка , можливо тоді чоловік і хотів , щоб був хлопчик , але зараз дивлячись на ці теплі стосунки тата і доні про це і не згадаєш . Всю вагітність в мене не було відчуття вагітності , згадувала , що вагітна ,коли проходила повз зеркало в якому проглядався мій ВЕЛИЧЕЗНИЙ живіт . Останній місяць провела повністю дома , і коли почалися холоди бажання виходити з хати не було , але прийшлося . Не було у мене жодних тренувальних , просто нила спина.В ночі з 16 на 17 грудня щось почав мене хапати живіт час від часу , я зрозуміла ,що це схватки , але так як моя лікарка сказала вичекати поки схватки не будуть що 10 хв , я собі спокійно спала і не хотіла передчасно страшити чоловіка , а вже в 7 ранку сказала , що напевно ми скоро поїдемо народжувати . Ми спокійно зібралися , я подзвонила до лікарки і сказала що ми їдемо.

Поки ми їхали до пологового схватки не припинялися , прийшла лікарка оглянула мене на кріслі і сказала , що там відкриття всього 1 палець і я вирішила вже додому не їхати , так мені було спокійніше , тим більше схватки після огляду припинилися взагалі . Положили мене в паталогію , здала всі аналізи і ще поміряли тиск і виявилося , що він в мене дуже понижений , приписали таблетки та каплі . Потім зводили на УЗД і лікар , який там працює сказав , що дитинка буде велика так 3 400 , на що моя лікарка відповіла , що там певно цілих 3 600 , але вони обоє помилялися. Перебувши ніч , я вже зовсім втратила надію , що народжу найближчим часом , схваток не було , тільки відходив корок , а 18 ввечері , коли виходила до чоловіка схватки знову повернулися і вже сильніші , коли повернулася в палату я вже знала , що скоро вже побачу доцю , вноч поспати мені так і не вдалося , якась я була збентежена , просто ходила коридорами , потім сходила в
душ і вирішила чекати ранку , коли приїде моя лікарка.Десь в 10 ранку вона мене оглянула і сказала фразу , яка й досі крутиться в голові "Ліза,ти ражаєш" , відкриття було вже 5 пальців і мене відправили в палату збирати речі.Я прийшла в палату , повідомила дівчатам , що я вже їх покидаю , але речі збирати я не спішила , в той момент мені стало водночас страшно від того , що на мене чекає , радісно від того що вже зовсім скоро побачу свою донечку , і сумно від того , що 9 місяців радості підходять до завершення , зібралася я , подзвонила до чоловіка щоб приїхав і відправилася в родзал .

чесно кажучи я думала , що в родзалі мене відразу посадять на крісло і я буду народжувати , але ну тут то було

я прийшла в родзал ,розклала все необхідне , сходила з акушеркою по ліки ,зустріла чоловіка , який мчав ,бо боявся не встигнути , поговорила з мамою , яка моїх пологів боялася більше , ніж я сама.А тоді все почалося , поставили мені капельницю , бо схватки були не сильними , сказали лежати в одній позиції і час від часу заходили дивитися як там все просувається ,найважче було лежати ,коли голівка почала все нижче опускатися , це все пам’ятаю як в тумані , а після того повне пробудження і з’явилося дуже сильне бажання тужитися ,лікарка була постійно зі мною ,давала настанови як правильно дихати , дуже сильно підтримувала акушерка , дуже хороша людина і просто величезна підтримка з боку чоловіка , який мене поїв з корочка

а пити хочеться жахливо , аж язик до піднебіння липне

Потуги йшли десь хвилин 15 і от чую зі сторони що ще одна потуга і вже кінець , так і сталося , я ще нічого не встигла зрозуміти , як щось тепле і таке рідне поклали мені на живіт . І в одну мить все відійшло на задній план і метушливий персонал з вигуками "гляньте яке волосся"

доця народилася дуже патлатою

,і чоловік, який перерізав пуповину , і біль який був до того , все забулося в той момент ,коли глянула в ці безмежні сині оченята.
але це ще не все. Найгіршим і найболючішим етапом пологів для мене стала чистка і зашивання

було декілька тріщин

.Я кричала як навіжена , ніяк не могла зрозуміти що зі мною роблять , тісля такого полегшення і розслаблення шиття без обезболюючого мене просто добило.Але після цього настало довгоочікуване і вже остаточне полегшення і мені нарешті дали мій маленький згорточок щастя , це напевно буде найкращий та найприємніший спогад у моєму житті. І доречі , народила я 19 грудня о 14.05 ,3 700 гр 54 см.
Зараз коли написала це і дивлюся як посміхається моя донечка аж не віриться , що я через все це перейшла насправді , все немов якийсь давній сон

 

Відповідь: Розповіді про пологи

:no::no::no:
Я родила в 2008 році перший раз...враження-залишилсь до тепер....положили мене попередньо в патологію,хоча вагітність проходила ідеально,без ускладнень...але завжди є але...так завжди трапляється з медиками...(я сама медик).
зразу мене почали шпігати ношпою з фолікуліном (для розслаблення і стимуляції)...води в мене відійшли 06.45 зранку, а родила я аж 19.35 ввечері....під час того всього йшли зелені води,шийка не розкривалась, максимум на півтора пальці....дохтір казав,що роджу сама...дитну мені зразу не показали,поки крику не наробила....порізали мене,при тому,що порвалась і зовнішньо і внутрішньо....привезли в палату,дитину не давали...а я все чекала і чекала,коли того мого карапуза (4 кг, 56 см) привезуть....на наступний день я чисто випадково підійшла до палати,де лежали дітки в кюветиках,і я спиталась м/с чия така дитина величенька...м/с спиталась мою фамілію,і виявилось,що то мій хлопчик...я в сльози....мені нічо не казали за дитину (3-4 години після родів він починав синіти,чорніти,карочє вмирати),боялись,щоб в мене не було кровотечі....дівчата то словами не передати..не дай Бог таке комусь пережити...а на другий день примчала реанімація з Орлика і останнє,що я встигла побачити як молоденька лікарка з помічником несли дві сумки-переноски----в одній моя дитина,а в іншій апарат штучного дихання з величезними трубками....я потім ще день витримала в тому роддомі,і присіла черговому на вуха,щоб шви знімав,бо інакше рознесу там все.....ось так воно і було.....осадок до сих пір.....
але є Бозя на небі...хлопчик мій зараз здоровий,осінню до школи йде...а я на тижнях другого ангелочка чекаю.....)))))))))))))))

 

Відповідь: Розповіді про пологи

От не думала, що і я буду колись дописувати в цю тему, але видно вже так інші дописи мене надихнули. Тому:
Історія перша: син
Дитину ми з чоловіком не планували рік після одруження: звикали до нового статусу, обживалися, та й я материнського інстинкту ще не відчувала. Коли через рік питання стало руба, бо нам вже коло 30-ти і «треба щось думати», вирішили – ото ще з’їздимо еа мору, відпочинемо і почнемо планувати.
Поїхали, відпочиваємо, плануємо зі всьої сили, купаємось до посиніння, стрибаємо з пірса, засмагаємо і т.д. Підходить час рушати додому і вирішили ми з друзями зробити прощальний вечір. Випила я за столом, для годиться, ложку вина, з’їла якоїсь нехитрої закуски. А ввечері мені зле. Нудота страшна, рвота підкочується, слабкість. а завтра ж зранку в дорогу (неблизьку і нелегку). Каже мій чоловічок:
- Треба промивати шлунок. Я, коли отруююсь, все так роблю. Пий воду і пхай пальці в горло.
Ну випила, вирвала, далі зле.
- А, каже він, - ти ж марганцівки не дала (я завжди її з собою вожу). Сип, щоб вода була рожевенька і пий.
Насипала, вирвала, далі зле.
- Щось, - кажу,- прилипло мені в шлунку, певно шкірка від помідора, я її навіть відчуваю.
- Не вмієш ти блювати, - каже муж. то не так робиться. Зара тебе навчу.
Беремо слоїк з водою і виходимо з будиночка в корчі.
- Пий воду, але зразу літр, нахиляйся і притискай руками на шлунок, щоб вода під напором йшла. Або нє, ти нахиляйся, а я сам притисну.
Нахиляюся, а муж ззаду обхоплює мене попід ребра і з силою притискає в «ямці». Вода вихлюпується з мене. Мій досвідчений муж робить мені кілька таких процедур з притисканням, погрожує тій шкірці з помідора, що він її з мене таки добуде. Але мені погано. Десь під ранок почало моне морити на сон. І вже, засинаючи, я почула голос чоловіка, який сидів коло мене:
- А може ти вагітна?
Отак ми почали прозрівати, що в мене не отруєння, а токсикоз. А коли я на 17-му тижні ставала на облік і пішла на УЗД, то з’ясувалося, що моя вагітність на добрих три тижні більша, ніж я думала. А отже тоді на морі ми були вже втрьох.
Потім ми з чоловіком не раз зі сміхом згадували наш прощальний вечір і дякували Богові, що те промивання шлунка не вилізло мені боком.
Вагітність була легкою. Тільки токсикоз до 10-го тижня і білок в сечі десь там з’явився і зник.
Коли термін вагітності вийшов, моя домовлена по знайомству лікарка поклала мене в патологію. Просто так, бо їй зручніше. А треба сказати, що я була надзвичайно «дрімуча» в тих всіх нюансах пологів. Комп’ютера дома ще не було, інтернету не було тоді навіть на роботі, книжки купити ніде. Та й думки такої не виникало, що лікарку треба контролювати в її діях. Може тому пологи у мене були стимульовані з нуля. У перший же день, на огляді лікар щось мені таке болюче приробила, донині не знаю що. Тільки почула слова «я відшарувала». Тоді зробили мені два заштрики і увечері почалися перейми.
Телефонів мобільних у нас ще не було, телефон автомат десь на 1-му поверсі, вдома ніхто нічого не знав, всі спали, а я пішла родити.
Ця ніч стала величезним випробовуванням для мене і моральним і фізичним. Темна палата, якась лампочка-сороківка під стелею, пружинне продавлене ліжко, сіра рвана постіль, розірвана до пупа лікарняна сорочка. Чисто фільм жахів.
Біль був шаленим. У мене не було перейм. Це був безперервний нестримний біль. І ще страх. Постійно стояла крапельниця, потім знеболювальне (біль не зняло, але відчувала себе п’яною), відкриття вручну через кожних 30-40 хв. Ніхто ніяких масажів не робив, фітболів, шведських стінок та інших радостей цивілізації і близько не було. Синім колючим солдатським коцом я сама розтирала собі крижі як могла. На другий день в цьому місці була виразка, розміром в півтори долоні, з якої сочилась кров.
Я думала, що ця ніч не закінчиться ніколи. Нарешті десь о 9 ранку, коли я вже благала про кесареве – команда в родзал. Людей назбігалось купа. А я вже мало що бачу і мало що розумію. Тужусь – дитина не йде, велика. Серцебиття добре. Треба кажуть притиснути її (тобто мене). Чую хтось каже:
- Ага, я не хочу, недавно одну притискала, потім руки так боліли, підняти їх не могла. Тут кроки в коридорі:
- О, Міша, Міша! Йди сюди, притисни тут нам, бо нема кому.
Я, напівпритомна, бачу Мішу – вусатого здорованя у білому халаті. Капєц мені, думаю. А той Міша нахилився до мого обличчя, погладив по голові і прошепотів: все буде добре, ти молодець, тримайся. Отак дівчата, з тої купи бабів, що літала довкола мене, ніхто не здогадався мене підбадьорити, аж хлоп пожалів.
Син народився у Страсну п’ятницю, слава Богу, здоровий, величенький, 4200г 55 см Мені його показали тільки здалеку і забрали, бо він «стомився після пологів». А мене зашили (була епізоотомія, але і вона, і зашивання - це ніщо, порівняно з переймами), ще кілька годин в коридорі з льодом на животі, а тоді в палату. Від неправильних потуг моє обличчя, шия, плечі були повністю синіми через капілярні крововиливи.
А ввечері я пережила ще одне потрясіння. Дітей привезли на годування. Приїхали, назвали прізвища двох сусідок, віддали їм діток і поїхали. А мого прізвища не назвали, дитини нема і ніхто в мій бік і не глянув. На те, щоб встати з ліжка і в коридорі наздогнати ту медсестру в мене пішло кілька хвилин. Але що я пережила за ці хвилини – тяжко згадувати дотепер. З’ясувалося, що моя дитина ще «відпочиває» і її привезуть вже завтра зранку. Коли ми на п’ятий день вирвалися з полового, я була щаслива і дякувала Богові, що ми з сином живі-здорові.

---------- Додано в 21:16 ---------- Попередній допис був написаний в 21:12 ----------

Історія друга: донька.
Мені завжди хотілося мати двох дітей. Але після перших пологів свідомо зважитись ніяк не могла. Аж через 7 років після народження сина я змогла думати про другі пологи без внутрішнього здригання. І так ми з чоловіком думали і вагались ще 2 чи 3 роки, аж поки все вирішилось без наших вагань. Про свою вагітність я дізналася, як і минулого разу, в досить оригінальний спосіб.
Їхали ми восени зі села. Тоді свекруха наталувала нам такі непідйомні торби яблук, що кількох хлопів можна було ними настрашити.
- Та беріть діти, - каже свекрушенька,- ті ябка поки є. А во, поставите на балконі і місяць будете їсти. А яблука добрі. Взяли. Від автобуса до нашого будинку метрів 250. Чоловік несе торби, хекає. Взялась і я йому помогати, несу, аж очка вилазять. І тут так дивно мене заболів живіт, як ніколи ще не болів. Несильно, але так тягуче і неприємно. Отут і закралась в мене думка – а чого б це. І затримка є (хоч для мене то не показник, частенько трапляється). Торбу таки донесла. А за якийсь час почало нудити, нічого не допомагає. Згадала яблука. Коли робила тест, то казала, щоб чоловік стояв коло мене, бо як тест буде позитивним, то зімлію. Не зімліла. Поплакала від шоку, страху, невідомості, прихованої радості. Чоловік також плакав, сміявся і розраджував мене. Так почалася моя друга вагітність.
Ви не повірите, але вагітність під 40 виявилася ще легшою, ніж вагітність під 30. Нічого не боліло, ніякого тиску, набряків, тонусів і т д. Ходила на роботу до 36-ти тижнів (тому дурне в голову менше лізло), і це маршрутками туди і назад в час пік. На 12-му тижні подорожували за кордон. На 35-му помогала свекрусі садити фасолю. Свідомо намагалась не міняти стилю життя, чоловіка ніби не заморочувала захцянками і капризами. Чоловік мріяв про дівчинку, підібрав для неї ім’я.
Пологи мали бути партнерські, бо я казала, що в той дурдом (роддом) більше сама не піду. Домовились з відомою лікаркою, коли до ПДП залишалось 5 днів, «мій» пологовий несподівано закрився на ремонт. Рейвах. Шукаємо іншу, знайшли завдяки «Посиденька». Коли закінчувався 41 тиждень, я мала б лягати в пологовий, щоб бути «на очах» лікаря. Але одного вечора відійшли води, почалися перейми і ми поїхали в лікарню. А там відкриття 4 пальці, зразу в родзал.
За 10 років умови в пологовому змінилися суттєво: індивідуальний родзал, світлий, чистий, навіть затишний. Я переодягнулася, нарізаю кола і вже сичу від болю, бо перейми повним ходом. Пішов переодягатися і чоловік, йому сказали взяти світлий одяг. Він заздалегідь напрасував білі літні штани, білу футболку, словом щоб у всій красі зустрічати доньку. Заходить він. Але що це? Його біла футболка врізається в передпліччя, обтягує груди і спину і досягає тільки до пупця.
- Мамуся, я випадково твою футболку взяв. Що робити?
- Та нічого,- кажу. Будь вже так, тут я головна, на тебе ніхто уваги не звертатиме.
Деякий час ми нарізаємо кола разом, відходять води, я сиджу на м’ячі, повисаю на стінці і т.д. За якийсь час чоловік каже:
- Слухай, я так не можу, подивись як я виглядаю. Тут акушерка та мої «убьори» так підозріло поглядає. Йду накину на себе той пологовий набір №2.
- Ну йди.
За хвилю чоловік повертається, і хоч я сміятися вже не маю сили, десь в голові хіхікаю. Він у костюмі чи то «лікарняної феї» чи то «Бетмена в голубому»: шапочка-грибок, бахіли, зав’язані під колінами і накидка, що розвівається за спиною. Якийсь час процес пологів йде своїм ходом. Чоловік розтирає поперек і це дуже допомагає, я стогну. Тут він знову нахиляється:
- Мамусь, в тій штуці так жарко, я вже не можу, гину.
Глянула – з-під шапочки по його обличчю і шиї стікають краплі поту. Чую як акушерка радить зняти той одяг. Чоловік стягує з себе накидку і ми всі троє дивимося на нього. Від поту моя біла футболка, яка і так на нього ледь налізла, вскочилася вдвоє і стала більше подібною на бюстьє. Я бачу як сильно чоловік хвилюється за мене і як та історія з одягом йому зайва і смішна. Але часу на зміну образу вже нема. Я кричу щоб постійно розтирав мені поперек. Перейми дуже сильні і довгі, а часу на передих майже нема. Були за період пологів два моменти, які чоловік вважає загадковими: його посилали в аптеку за якими нібито потрібними пеленками і шприцами, які, на його переконання, потрібними не були, не згодилися. Він впевнений, що в цей час лікарям треба було поговорити без свідків про перебіг пологів, дитинка йшла трохи боком.
Через три години після приїзду в пологовий народилася наша донька. Вона відразу пригорнулася до мене, бо поклали мені на живіт. Потім, коли її важили і вона кричала, щасливий татко сказав «Доця, тихенько». І вона замовкла, і повернула голову до нього і виразно подивилася. Ми аж оніміли, навіть педіатр засміялась: «Бачите, як вона вас чує».
Чоловік мій дуже задоволений, що був зі мною на пологах, що перерізав пуповину. Потім всім розповідав як це прекрасно і важливо для чоловіків. І нічого ні страшного ні гидкого в тому процесі немає.
І ще одну зворушливу мить я винесла в пам’яті: ми втрьох в родзалі відпочиваємо. Тато з доцькою на руках сидять біля вікна і над Марсовим полем займається такий прекрасний рожево-зеленкуватий світанок, який буває тільки влітку, і тільки коли ти щасливий. Оці пологи вже не були фільмом жахів, це була наша бувальщина з хорошим кінцем.
Дякую, що дочитали до кінця.

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Пройшло вже 11 місяців після пологів, аж тепер можу написати, дозріла, напевно.
Вагітність була дуже бажаною, легкою, окрім загрози викидня на 19 тижні.
ПДП була на 30 червня. Лікарка сказала, якщо до 30 не народжу, то 1 з'явитись з речами в патологію. Приїхала я 1 липня (понеділок) зранку в патологію з маленькою сумочкою, налаштована на те, що нікуди лягати не буду, так і сталось, лікарка мене послухала, помацала і сказала: "Ну добре йди ще гуляй, але в п'ятницю з речами, то вже 100% приходь, якщо не народиш до того."
Пішла я гуляти з мужем, приїхали додому, вляглись дивитись фільм, і тут я чую, що щось мене потягує поясниця, спеціально глянула на годинник, це була десь 13.45. Я перелягла на інший бік, і рівно через 12 хвилин наступне потягування в поясниці, вже сильніше, я встала почала ходити по хаті і засікати час, схватки йшли з інтервалом в 10 хв і тривали хвилину. Муж почав скакати по хаті дозбирувати всі речі в пологовий і тішитись, що скоро він, нарешті, побачить сина
А я собі, чомусь думала, що то тренувальні, пішла прийняла теплий душ в надії, що схватки закінчаться, але не тут то було. Десь в 5 подзвонила лікарці, схватки були вже кожні 7 хв. Вона сказала випити ношпу і 2 валеріанки і за годину передзвонити. Після ношпи схватки стали ще болучішими і інтервал скоротився до 5 хв. Подзвонила ще раз, сказала їхати, хай черговий огляне.
В 18.30 ми були в пологовому, схватки кожні 3 хв. Оглядав мене Іванойко, дуже кумедний дядько сказав, що то ще нескоро і чого я приїхала, я кажу мене болить, схватки ідуть, а він сміється
При мені дзвонить лікарці і каже: "Соломійка приїжджай, бо скоро народить".
Перевели нас з мужом в родзал, ми передихували схватки разом до приїзду лікарки. Вона приїхала почала оглядати і каже, що повне відкриття, проколола води, пояснюючи мені при тому, що їхня роль вже вичерпана і я далі з мужом передихувала схватки, вона заходила, показувала, як дихати та слухала серцебиття. Тужилась я довго, не дуже то в мене виходило, навіть запхали мені якусь таблетку під язик, попросили вилізти на крісло транформер і десь за 3 потуги на кріслі я народила. Перед останньою потугою мені було сказано: "або зараз народиш, або будемо різати, бо знижується серцебиття". Муж мені дуже допомагав на останній потузі і о 21.45 народилось наше щастяко 3800, 55см.
Пологи пройшли досить легко та швидко, з двома тріщинками, лікаркою задоволена на 80%.
Родити насправді легко і все залежить від настрою, з яким Ви йдете на пологи. Легких пологів усім

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Пройшло 4 місяці після пологів, а все було ніби вчора…от і наважилась написати) Я до останнього вірила, що пологи в мене пройдуть легко, настроювала себе на це, так як дуже боялась. Але на превеликий жаль, все вийшло навпаки…Вагітність проходила дуже легко, без ускладнень…я була щаслива і в очікуванні свого маленького чуда! Народжувала я без чоловіка, тому що він їхав на роботу. Відправляла його дуже важко, так як знала, що його мені буде не вистачати у такий важливий для нас час ПДР мені поставили 29 січня, а 28 цілий день боліла голова. Вечором поміряла тиск – 160/100…не роздумуючи довго, взявши сумки (які були зібрані ще 3 тижні назад) поїхала з свекрухою в роддом. Там звичайно мене поклали лежати, а я думаю, переночую і завтра маю вже народити. Але не так сталося, як я собі думала…Малюк вирішив чекати на тата, тянув як міг Мені все казали з дня на день, відкриття 1 палець…прислуховувалась до себе – НІЧОГО!)) Пролежала я 10 днів, за той час скільки всього передивилась і наслухалась, аж ще страшніше стало. Лікар мені сказав, готуйся на 8-ме число, якщо сама не народиш то будемо стимулювати. Стимуляції я не хотіла, тільки просила синочка, щоб він по швидше появився на світ. І 8-го числа, ранком вся в очікуванні пішла на огляд…Подивився мене лікар і казав йти лягати, якщо заболить щось то сказати. Я лягла і думаю з моїм то щастям не скоро почнеться А через пів години ниюча біль в поясниці почала все наростати! Біжу і чуть не кричу від щастя, що ось воно, нарешті!:radist: Перевели мене в іншу палату, зробили клізму і казали, що до обіду народжу. І тут почалось саме головне…після клізми схватки стали просто нестерпними, перерва скорочувалась дуже швидко, не встигала приходити до себе від тої болі…кричала як дурна, качаючись по ліжку Згадую тепер зі сміхом, як захотілось дуже їсти…знайшла печенько, яке мені не пішло, а тут є мандарини…я на них накинулась, як з голодного краю. В перерві між схватками в 2 хв я встигала почистити мандарин і не розділюючи їсти цілими, бо не мала часу як вже знову починалась біль:D Взяли мене нарешті в родзал, відкриття 4 пальці, пробили води, які були зелені…я в шоці, питаю як дитина, акушерка каже все добре, походити трошки і будемо родити. Та година йшла вічність…я і на м’ячі сиділа, і за якісь кольца трималась і на каталці лежала, а потуг немає. Пам’ятаю, приходить схватка, а я стою біля підвіконника…а так як була зима і відвідувачів не пускали, то всі родичі стояли під вікнами…і тут я така у вікні з криками і стогнами))) Бідні люди були в шоці, уявляю собі цю картину Більше не витримуючи кажу, що щось мене тисне внизу…лечу на крісло і тужуся що маю сили – не получається. Лікар бере маленьку табуретку, стає на неї (так як був малого зросту) ліктями мені під ребра тисне і пробує «помогти»…НІЧОГО! Всі в шоці, я мокра, лікар дивлюсь тоже…кричить на всіх, дзвонить до когось…акушерка послухала серцебиття, апарат запищав, я в паніці, що з дитиною?! Ніхто нічого конкретно не каже, а я в крик! Чую, каже хтось треба кисерити, дитина при потузі просувається, а потім повертається назад…що я тоді відчувала, не передати ніякими словами. Взяли мене під руки з капельницею і на 2 поверх, кисерили тільки там. А я все бачу як в тумані…хтось тримає мене за руку, хтось кричить, куча народу. В останній момент лікар який раз, тисне під ребра і тут я чую що ще трошки…розстригли мене, як папір, болю ніякого не відчувала і бачу крізь туман маленьку, мокру і таку рідну свою дитину. Настало таке величезне полегшення за дитинку і що нарешті все закінчилось. Синочок народився в 14.50 вагою 3.600 і 55 см!) На живіт мені його не ставили, бо забрали зразу на огляд…думали, що будуть реанімувати (то мені вже потім сказали, що стояла бригада реанімації, якої я не пам’ятаю) . Лікар сказав, народжувала так важко, бо малюк йшов личком вперед (задній вид), такий випадок буває один з тисячі і сам ніхто не народжує, тільки кисерять. Я до тепер дивуюсь, як він зміг в останній момент витиснути з мене мою дитину. Все Слава Богу обійшлось, малюк здоровий…поки мене зашивали я дивилась на нього і слухала як він муркоче))) Ніколи не забуду радість і сльози чоловіка по телефону, вітання рідних і близьких людей!!! Коли нарешті мені його дали, я не могла намилуватись ним, не могла зрозуміти, що це моя найдорожча маленька людина, зустрічі з яким я так чекала)) Я дивилась на нього цілу ніч і почувала себе найщасливішою на світі!!!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Пройшло 5 годин і я вже готова про все написати))) десь з 22.00 почались не регулярні і не дуже болючі схватки , я впринципі навіть не дуже звернула на них увагу, але потім виділення стали водянисто кровянисті, і я перелякалась, поїхала в роддом, схватки були то через 5, то через 6,7,8 хв, черговий подивився відкриття 3см, але схватки були вже регулярними, кожні 3 хв, тобто в роддом я попала в 00:45, стимуляція , надріз і вже в 4:45 я родила))) Води трошки зелені були, тяжко йшла, бо 2 раза обмотана пуповиною навколо шиї, і ручка примотана до тіла. кароче роди це .опа, але результат того вартий))) хочу подякувати лікарю який ні мене ні дитину не мучив, і за такий короткий період часу я стала мамою)


Sent from my iPhone using Tapatalk

 

Відповідь: Розповіді про пологи

може і мені варто написати про друге солодке чудо, яке зараз сопе на мені якій за тиждень буде 4міс
Вагітність була дуже несподівана, я 2 міс. не знала, що вагітна, трошки я була спочатку прифігівша від новини, але підтримка чоловіка швидко мене вивела з стану неготовності і т.д.
14 березня 2014р ввечері ми пішли з чоловіком в грузинський ресторан, і я казала, що треба собі багато сьогодні замовити і все зїсти і можна завтра в суботу народжувати, і що ви думаєте: мої бажання здійснились наїлась я так порядно. Перша ниюча різка біль пройшла о 4год, але я вирішила, що ще неготова, бо хочу спати, поспала до 7год, скажу, що планувала народжувати вдома, але не фанатично, а як вийде , то ок, а ні, то теж ок. Я сходила в душ, робила вправи, фітбол, перейми так добре наростали, але о 8год. проснулася старша дитина і перебила мої плани народжувати вдома, лікаря я мала в запасі, ми зібралися і о 8 30 поїхали в пб. В машині у мене були дуже вже сильні перейми, а перед пб взагалі я думала, що вже не дійду))) у приймальні були два чиїсь чоловіки, які аж поблідли, коли побачили як я передихувала))) то було ще то видовище.
Якось перевдягнулася і о 9год була в родзалі, поки все застелили я продихувала стоячи, до речі дуже було зручно, відійшли стоячи води, а потім вже пішла на то крісло, але підняли мені майже повністю, тобто сидячи, бо лежачи я задихалася і втрачала свідомість і так за кілька потуг о 9 35год. на світ з'явилася солодка Одарка, вагою 4550 і 59см без розривів, уколів, надрізів, але були тріщинки по старому шву, отака принцеса. Мала одне обвитя навколо шиї. Ці пологи було набагато-багато легші, хоча мої перші теж не були важкі, просто вони були перші зовсім різні, і я переконалася, що все залежить від настрОю і що в нас в голові. і я таки ще раз дуже хочу відчути те, щастя, коли народжується дитина, але трохи пізніше, розтягнути задоволення Всім майбутнім мамам легких пологів!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Моя розповідь.
Наш солодкиq хлопчиr Ерік вирішив прийти у цей світ 25 червня під ранок. Я була дуже-дуже рада цьому, бо вирішив саме малюк, а не лікарі, які б мене стимулювали, бо термін свій я вже 5 днів як переношувала.
З вечора мене вже так конкретно болів поперек, тягнуло і нило, ледве біля 2 години заснула ,а о 3.45 відійшли води. Вони були такі теплі, прозорі і приємні, що я була ніби заворожена Водночас був легкий мандраж, бо ще такого зі мною не було, і ще схвильованість - ми скоро станемо батьками! Я подзвонила в госпіталь, розказала все як є, сказали приїжджати. Ми зібралися за 20 хв і поїхали. По дорозі я подумки помолилася за щасливі пологи. Ще в авто в мене почалися легкі перейми, я їх гарно передихувала, говорила до чоловіка їхати максимально повільно, бо я відчувала кожен підйом і спуск, а чоловік сказав, що малеча обрав добрий час, тобто був ранній ранок і дорога без заторів)))
Ми приїхали за 15 хв. Я йшла міліметровими кроками.
Прийшли, в госпіталі було тихо, ніякої метушні. Якась жінка передихувала свої перейми. Ми почекали і чергова акушерка береться мене оформляти і робити стандартні процедури. Перевірили відкриття - 2 см. Живіт - і тут як сніг на голову акушерка діагностує сідничне положення малюка, правда каже, що потрібно зробити УЗД для підтверджкння. Два лікарі підтверджують і рекомендують КР. В мене ШОК!
Ревлю, кругом мене стоять ті ж лікарі, акушерка, медсестри, збоку чоловік, а я просто не готова до операції, бо дуже мріяла мати природні пологи у воді і до них я готувалася. Сльози, крики, істерика, шок... А далі як в тумані - операційна, рука чоловіка, укол в спину, купа народу, всі щось говорять...я нічого вже не розумію...і о 6.26 народився наш синочок Ерік! Як я відходила від Кр, це інша історія, єдине що можу сказати - це жестяково!
Наш досвід ще більше зблизив нас з чоловіком. Він - мій герой, мій спецназ! Він мене тримав всі ці важкі перші дні як фізично, так і морально, бо нерви здавали і 6 діб без сну давалися взнаки і здавалося, що депресія не за горами((( Як же він вправно міняє підгузник, одягає, допомагає прикладати до грудей, робить покупки, годує! Він в мене золотий! а сина, який є просто його маленькою копією, обожнює!
Тепер я думаю, що немає значення, як він народився. Головне, що він обрав нас своїми батьками! А ми маємо зробити все можливе від нас, щоб виростити його доброю порядною людиною, дати й багато любові, тепла і уваги! Мама з татом дуже тебе люблять, наш Солоденький Лимончику!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Залишу тут коротеньку історію появи на світ нашої квіточки Марічки.
Вагітність була не плановою, чим шокувала всю нашу вже і без того немалу сімейку. Але прийняла я її спокійно і з подякою Богові за ще одне малятко в нашій тісній оселі. Всі 8 місяців пролетіли непомітно, я ходила на роботу і чекала декрету, потрошки збираючи малечі "придане" (майже всі речі зі своїх діток вже встигла роздати). Живіт опустився десь після 32 тижня, і всі переконували, що до 38 тижня народжу. Але пройшло 37, 38 тижнів, а донечка ще сиділа в животику, коли почався 40 тиждень, я вже почала її просити народитися, бо направду було дуже важко ходити, голівка була дуже-дуже низько, я все вдома робила сидячи, більшу частину дня лежала, практично не могла спати... І ось вранці 25 липня знову відчуваю перейми (вже кілька разів перед тим були сильні тренувальні, в ПБ тоді вкололи спазмолітики і все стихло), викликаю таксі, їдемо в ПБ, ближче до лікарні телефоную лікарці (Куль Н.С.) що знову перейми регулярні, на огляді виявилось, що ми "в родах", ця звістка мене дуже втішила, бо від очікування я страшенно втомилась. Близько 3 дня оформили нас в ПБ і підняли в родзал, 2 години йшли регулярні перейми, постійно посилюючись, а третя година була найважча, найболючіша, але чого тільки не витерпиш заради того солодкого сонечка. Отже в 18.10 народилась наша дівчинка, вагою 3600 і довжиною 54 см. Виписали нас додому 28 липня, і тепер в нашій сім"ї 4 сонечка- 3 дівчинки і хлопчик.

Наша дівчинка до останнього дня мала бути Мартусею, але наш татко, який ніяк не міг визначитись, як тільки народилась доця всім передзвонив, що у нас Машенька... і що з ним зробиш, прийшлось змиритися

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Шлях до омріяної миті...
Моя вагітність трапилася на 3 місяць після попередньої невдалої спроби виносити дитину. Тому ці дві довгождані смужечки разом з надією породили в моїм серці тривогу, здавалося повторення цієї жахливої ситуації я б не пережила, або, в кращому випадку – не пережив би мій шлюб. Не покидала думка, що все трапилося якось заскоро, я собі планувала принаймні 5 місяців виждати, аби повторити спроби завагітніти. Але людина планує, а Бог вирішує В усякому випадку собі постановила, що буду максимально уважною і берегтимусь як слід, то ж коли на 5 тижні помітила підозрілі кровянисті виділення зразу поїхала до лікарні, мене поклали на збереження. Обдумуючи тієї безсонної ночі варіанти розвитку подій, я вже була готова до всього – хоч строк невеликий, себе заспокоювала сяк-так.. Але коли наступного дня на УЗД лікар сказала, що вагітність життєздатна, я дякувала Богу і вирішила, що боротимусь до кінця, навіть якщо доведеться провалятися нерухомо в ліжку всі 9 місяців, але, на щастя, того не знадобилося. Перший триместр був для мене суцільним переживанням, кожне УЗД, кожен аналіз навіював панічний страх, але результати ніколи не давали приводів для занепокоєння. Крім одного випадку, коли мені подзвонила лікар з ЖК і повідомила, що в мене жахливі аналізи сечі. Я не розуміла що то означає, не допиталася, зразу запанікувала, а оскільки то була пятниця і до понеділка я б посивіла від переживань, то незволікаючи побігла на УЗД в першу ліпшу клініку, тим більше, що то був 13-ий роковий для попередньої вагітності тиждень... Розповіла про свої страхи лікареві, вона подивилася і сказала ключову для мене фразу: «Схоже, цього разу у вас усе гаразд» Так і сталося! А ще з того часу я жодного разу не здавала аналізи на поліклініці! ) Другий і третій триместри минали для мене, не те, щоб зовсім без переживань, але переважно з приємними емоціями і настроями. Єдиним приводом для занепокоєння було хіба надмірне збільшення ваги, але я тим не надто переймалася, пообіцяла собі до останнього дня вагітності вести активний спосіб життя, тим більше, що для цього не було жодних протипоказань, окрім, хіба моєї ліні Тож почуваючись чудово, ні в чому себе не обмежувала, ні в інтимних стосунках, ні в фізичних вправах, ні в швидкій ході з елементами бігу Що, гадаю, в результаті і допомогло мені без особливих зусиль народити...
Готуючись до пологів, перечитала купу інформації, відвідали з чоловіком курси для майбутніх батьків, неухильно виконувала корисні йогівські вправи для підготовки організму і з закінченням 39-го тижня, почала боятися, чекаючи що ось-ось почнеться. Вичитала всьо про передвісники, але тим не менше, практично ніяких особливих симпотмів у себе не спостерігала, тому на зустрічі з лікарем пологового так відверто і заявила, що готова ще з легкістю побігати пару тижнів. Тоді ні вона ні я не передбачали, що доведеться нам зустрітися не пізніше, як післязавтра) Моя сестра згадуючи про свої пологи і про ПБ завжди повторювала із загадковою ностальгією одну фразу: «Ах, це прекрасно!» На мене ж ПБ наводив жах, здавалося ніби чую довкола крики дітей і нещасних заморених непомірним болем жінок.. Я ще не здогадувалася, що по закінченні всього зможу так само коротко охарактеризувати свої враження від процесу і закладу.
І так, мої плани побігати ще з місяць, ясна річ, не реалізувалися. Час розплати настав для мене несподівано швидко. Серед ночі я почула дивний звук, ніби відкоркування пляшки, відчула потребу збігати в туалет. То був не такий позив як зазвичай і по дорозі до вбиральні я відчула як плинуть собі по трохи води. Вдалося троха вивільнити кишечник, але бажання «вивільняти» не проходило. Я повернулася в ліжко і почала тихенько будити чоловіка, з твердим переконанням, що вже почалося. На годиннику 15 хвилин на 5 ранку. Чоловік збирається, я знову біжу в туалет, "на горшку" мені легше. Все прислухаюся, чи нема отих «болів як при менструації, тільки набагато гірше», але то що відчуваю, хоч і має періодичність, мало схоже на біль внизу живота.. Відчуття, ніби пронос – тисне, але не проносить, і постійно скапує рожевенька водичка з домішками крові. Я сиджу в туалеті, чоловік дзвонить лікарці, розказує про динаміку і перейми. Лікарка не сильно рада перспективі серед ночі марно пертися в пологовий нагадує нам про ношпу з валерянкою і про «піди поспи». Я так і роблю. Випиваю дві таблетки ношпи і тут – починається! Мені реально видавлює дно, аж очі вилазять При чому з такою «динамікою» що я розумію – не те що поспати, до пологового б доїхати. Бігом в душ, натягую штани по нічній сорочці, чоловік хапає торби – і в машину, до машини пару метрів ледь доходжу, мене хапає величезне бажання тиснутися, я не розумію, що зі мною відбувається і як поводитися По дорозі, на слава Богу порожніх вулицях міста, мене крутило ще кільканадцять разів, так, що ноги були і на вікні і на стелі.. В приймальні все бігом оформлював чоловік, збігав по ліки в аптеку і почав перевдягатися для процесу, що вже йшов повним ходом. Все так бігом відбувалося і під таким «тиском», що я мало памятаю, приїхало крісло і повезли мене в родзал, там я ледь встигла скинути штани як відійшли рештки водів, залізла на крісло, тут же підоспіла моя лікарка подивилася – повне відкриття. На годиннику 6-а ранку. Нарешті пояснила мені, що відбувається і дозволила тужитися! Ох, яке то було полегшення, коли я вже розуміла, що зі мною робиться і що слід робити. Говорили, що в родзалі має бути тепло, може то в зимі, коли паливний сезон, а може то просто мене знобило, але тепла я ніц не відчула. Сил особливо не розтратила, тому хоч і не дуже легко, тиснулася ніби правильно. Старалася слухати лікаря й акушерку на рахунок дихання, сили потуг, але то не все в мене виходило. Я зрозуміла, що скільки не ходи на навчання, скільки не тренуйся, у процесі динамічному нічого не згадаєш Зокрема, на останній потузі щось зробила не так, видно, бо лікарка мене хтіла сварити, мовляв – порвалася, але виявилося, що обійшлося. Після того, як я відчувала, максимального тиснення, за якусь мить, мені поставили на живіт чистеньке рожевеньке дитя, яке тихенько собі мявкало. Ще одна несподіванка – я готувалася, що воно має бути фіолетове. Пройшло 35 хвилин з моменту як я залізла на то не надто зручне крісло. Чоловік, не встиг опамятатися , як вже йому торжественно доручили перерізання пуповини , я чогось відвернулася і не бачила того дійства. Ще пару хвилин – народилася плацента. За той час мою дівчинку витерли і зодягнули в усе що було і зверху в коцик – правильно, то ж зимно Моє котенятко лежало, обернуте до мене личком і глипало очками . До мене потрошки почало доходити, що відбулося Я дивилася в ті очка найдивовижнішого згорточка і навіть не сильно кривилася коли лікарка здійснювала огляд і заштопувала тріщинки. Правда, це щось неймовірне, ота перша зустріч з людинкою, якої пару хвилин тому ще не було. З тим сюрпризом, якого так чекав, проте, й уявлення немав, що там і яке воно І потім настала мить коли побачив те, що перевершело всі твої сподівання – найчарівніше у світі дитятко. Я не спостерігала за собою наявність материнського інстинкту, він прорізався поступово, я критично дивилася на цю людинку, намагаючись впізнати в її рисах щось рідне – воно було таке красиве, що я й не уявляла , і ось досі з проходженням певного часу з того моменту я все чіткіше усвідомлюю який то величезний скарб і Божий дар, унікальна і прекрасна істота, моє ангелятко :connie:
П,С. За іронією долі найщасливіший день мого життя припав на ту ж дату, що вторік стала для мене чорним днем розчарування, припинення вагітності. Усе, що не посилає Господь, слід вдячно приймати. І втрати і подарунки. Спасибі Господу за ВСЕ!!!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

І я хочу повідати свою історію пологів, може комусь буде цікаво і знадобиться...

маленька передісторія...ПДП була на 10 серпня цього року...було 1 серпня, п'ятниця, жара, я нарешті вирвалась в перукарню, перукарка ще сказала, що я така смілива - на такому термініфарбуватись...коли вийшла з перукарні сама собі подумала,що тепер можна народжувати...

Отже 1 серпня(а ПДП було на 10 серпня цього року), ввечері була дома одна. Чоловік поїхав по деяких справах. Я вирішила щось перекусити, стою на кухні, роблю бутерброди і тут по ногах щось полилось...Я чесно офігіла, ніяк не могла зрозуміти чи то води відійшли чи то я часом не втрималась(Сама я очікувала, що в мене почнуться перейми, будуть наростати ну і т.д., навіть не думала, що спочатку води відійдуть). Це було 22:15. Зразу почала читати в неті, як розпізнати, що відійшли води. Начиталась, що треба лягти на чисту простинь і почекати так 5 хв, якщо буде мокра, то води...зробила таку процедуру, ну вирішила. Подзвонила до чоловіка, щоб їхав додому, він такий в зхваті був...думаю в нього одразу адреналін зашкалив Сама думала чи чекати перейм чи дзвонити до лікаря(була домовлена). В цей час прийняла душ, перевірила речі всі. Приїхав чоловік, це була вже північ, все-таки подзвонила до лікаря(десь 10 раз надзвонювала, бо не піднімала...то я вже переживати почала), лікарка сказала, щоб помаленьку збиралась і їхали.. були невеличні перейми(на то час мені здавалось, що то вже нормальні перейми, а я така молодець - їх гарно переношу..ага, наівна)..приїхали в пологовий(Мечнікова), в приймальну спустилась моя лікарка, оглянула і тут як грім серед ясного неба - що взагалі немає відкриття, шийка висока незгладжена...я зразу там же сказала, що можна без стимуляції...вона зразу сказала, що буде видно, але без стимуляції, якщо буде така ж ситуація, не обійдеться...я дуже розстроїлась...пішла оформлятись, далі піднялись на 4 поверх, "поселили" нас в передродову, прийшла акушерка і каже, щоб я поспала, бо в нас процес на довго, так сказала їй лікарка...прийшла лікарка ще раз на огляд, попросила чоловіка вийти, він ясна річ нікуди не пішов, знову оглянула, знову ніякого прогресу, сказала, що дає час на 5 ранку, якщо процес зрушиться з місця, то не буде рухати, як не зрушиться, то стимуляція...я дуже розстроїлась, шкудувала, що так швидко приїхали в пологовий, навіть всплакнула, тут дуже підтримав чоловік..та й стали чекати..я чоловіка попросила поспати трошки, а сама у віконце зустрічала схід сонця, була тишина і тільки поодинокі крики жіночок і довгоочікуванні плачі діточокв 5:30 прийшли акушерка з лікаркою, знову перевірили, далі прогресу нуль...поставили мені крапельницю, як сказала акушерка дуже маленьку дозу і сказали лежати, ось це найбільше мене нетішило(до сих пір не розумію чому не можна було вставати, а тоді навіть не запитала, якась така затуркана була)...і тут почались схватки, часто заходила акушерка і питала - як себе почуваю, я усмішкою казала, що так добряче хапає, а вона казала - що добряче буде тоді, коли вже усміхатись не захочеться, тут вона була права...до 7 ранку я вже офігівала з тих болей, але найбільше мене розстроювало, що боліло вже добряче і часто, а при огляді далі була картина невтішна - відкриття було 1 палець, але, як казала лікарка, дитина швидко опускається...чоловік постійно підтримував, мені не треба було слів, про те яка я молодець і т.д., але постійно треба було при схватці хапатись за його руку і дуже її стискати...так ми пробули до 8:00, далі лікарка сказала, що відкриття вже трошки збільшилось, нас перевели в родзал(єдине, що запам'ятала, що то така малесенька кімната)лягла на той трансформер, мені збільшили дозу окситоцину і тут вже почався аут, болі чуть не по 2 хв з перервою в 1 хв максимум, вже страшено крім живота болів поперек, чоловік йго не те щоб масажував, а давив прямо по ньому, сушило страшено, а пити не могла, то чоловік просто змочував губи водою...найтяжче було, те що я просила лікарки сказати, хоча б скільки ще чекати, вона звичайно не могла відповісти, казало, що перші пологи, може бути по-різному, далі почало вже тиснути, була 11:00...лікарка оглянула і довгоочікувані слова "повне відкриття, до 13:00 народиш"...мені стільки сил ці слова додали, я вже передихувала із радістю ті перейми...лікарка розказала як тужитись, я попробувала, в мене все добре получалось...потім всі нас покинули я собі сама тужилась...а потім понаходило народу - лікарка, акушерка, неонаталог, таке враження, що ще хтось був...неонаталог закрила вікно, попросила дитячі речі, той трансформер перетрансформували, навіть не можу згадати як народжувала, але здається все-таки лежачи, і почала тужитись. я так старалась, так всі хором там кричали "Давай, давай..." ну я і давала і в 12:15 народився мій синочок, коли поклали дитятко на живіт таке полегшання, радість відчулось, що зразу забувся весь то й процес...
Що хочу сказати, що правду кажуть, треба відноситись до пологів як до роботи....маєш зосереджено передихувати всі перейми, а не, так як я іноді, перекрикувати їх, бо реально просто себе шкодуєш, а виходить, що набагато більше болить...
До своїх пологів відношусь двояко: в однієї сторони, задоволена, бо синочок народився здоровий, я після пологів себе одразу прекрасно почувала, зрузу хотіла встати і піти...ніяких розрізів чи розривів; з іншої сторони, стимуляція....хотілось звичайно своїх найприродніших пологів...помилкою було те, що припхалась зашвидко в ПБ...але вже як є..
зате тепер я мама

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Довга дорога до омріяного щастя....
Мабуть і я дозріла до нашої розповіді.
Після весілля вирішили рік пожити як говорять " для себе". Через рік почали планувати ,і нічого не виходило. Роки лікування, страх, біль, уколи, процедури, аналізи, лікарі, черги, все це навіть не хочеться згадувати. Вирішила я ніде не ходити більше і нічого не робити, спланували відпустку ,і полетіли в Італію.
10 днів пролетіло не помітно, і от ми вдома. Це був червень, в нас у цей місяць купа днів народжень, ходили , святкували, пили вино. На затримку 2 тижні не звернула уваги, бо таке у мене буває часто, тим більше зміна клімату.
Але вирішила зробити тест, так як хотіла здати деякі аналізи ( на той час пройшло пів року, як не була у лікарів і нічого не здавала). Це були Зелені свята, і в мого тата 50 років. Стала я зранку, зробила я тест ,а там чіткі 2 смужки, в мене істерика, сльози градом від щастя, чоловік ще спав, я його буджу, плачу, руки трусяться, він нічого не розуміє, думав, що помер наш хомячокколи він нарешті зрозумів, то сам аж просльозився.
Для мого тата, це був найкращий подарунок ,всі гості якось самі почали на тут тему говорити, і так собі підсміюватись, мабуть зрозуміли, бо я навіть ходити боялася, все так поважно робила.
Тримали ми наш секрет десь 3 місяці, ніхто нічого не знав.
Сама вагітність проходила чудово, це я тепер розумію, а так завжди мала страхи.Здавала ХГЛ ,прогестерон , цей показник був низький, була на підтримуючих препаратах.
Настало питання житла, всю вагітність відбігала, продавали квартиру, купляли будинок, будівництво йшло з нуля ,купа нервів, на роботу ходила до останнього, в декрет пішла тільки офіційно.
І ось настав наш день точніше ніч. Цілу ніч нив живіт, боліла поясниця, нікого не будила, бо зранку мали їхати вибирати підлогу, все думала, що мушу ще то зробити, бо якщо ні, то все затянеться ще мінімум на 2 місяці.
Цілу ніч не спавши, тихенько відслідковувала перейми, поїхали спершу в Нову Лінію ,потім в Епіцентр, потім в Хату Ламінату ,вже там я ледве стояла, після того на будівництво за місто( шалена))) і вже аж тоді кажу , все їдемо в ПБ.
Приїхали, лікар каже народиш сьогодні, чому ти без речей, я кажу зараз поїду візьму, він зробив великі очі, але відпустив на годинку, приїхали і зразу в родзал, це була 18-00. Чоловік перестрашений, дивиться на мене, а я така щаслива ,що скоро обійму свою донечку ,аж слів нема. Кажу до нього їдь додому поїш, цілий день набігались, все таки вмовила поїхав, приїхав в 19-00, нічого в мене за цей час не помінялося, хіба організм сам "почистився" .
Ще раніше ми домовились, що чоловіка не буде на пологах, так я хотіла. А він все рвався, я виганяла))
Перейми в мене були, відкриття ні, отже пробили води, пішло ніби все, дуже-дуже повільно, а потім родова діяльність закінчилась, лікар , якому я дуже довіряла, просив щоб мені помогли, я вже була згідна, поставили капельницю, з якою я пересувалася ,і тоді як понесло, перейми кожну хв, по 1,5 хв, але всеодно я була дуже рада, дуже хотіла їсти, чоловік нагодував мене бамбуковим печеням, яке потім я згадувала всі потуги.
Залізла на той трансформер, лікар почав розказувати як тужитись, я на годинник, а там 23-15, кажу почекайте ще , не хочу народжувати 23 лютого ( 3-ій день трауру за небесною сотнею) в нього великі очі, в акушерки теж.
Під вікнами вже кричать родичі, кажу йду ще постою подивлюсь, помахала всім, трохи ще походила, перейми передихувала сама ,чоловік дуже нервував мене в той час, ніяких масажів, нічого не хотіла, все сама, без криків, без рвання волосся на голові, без корчення від болі, все якось з таким блаженством.
Пройшло трохи часу і почалось так перти, шо просто...
Народила через дуже багато потуг, дуже допомогла санітрака, змочувала губи, від неї так пахло здобою, якось так по домашньому, і все чула від неї, давай доця, давай.
Акушерка та лікар теж все дуже спокійно робили без метушні, я за всім слідкувала, що беруть, навіщо, що будуть робити все питала, мені терпляче поснювали і сміялися.
Наша солодка принцеса народилася в 00:05, з вагою 2900, 50 см. Мали ми 24 лютого. Коли мені поклали її на живіт весь світ перестав існувати, була досить чистенька, без крові, так рідна та мила, і кричала таким досить грубим голосом, за такі миті можна все віддати. Поважили, поміряли, помили, оділи, в цей час в мене виходила плацента, але я очей не зводила з донечки, з її великих відкритих оченят.
Хотілося вже встати , всіх вигнати, пригорнути її до себе, і щоб так тривало цілу вічність.
Після пологів відкрилося друге дихання, не зважаючи на безсонну ніч перед тим, цілий день на ногах по магазинах, і знову ж ніч, але я була готова гори звернути, так безмежне щастя придавало сил.
Побули ми з чоловіком та донею 2 години в родзалі і далі нас повезли в палату.
Сусідка по палаті спала, а я не могла надивитися на свою лялю, тускле світло, я повна сил, солодкий комочок під грудьми і нехай весь світ зачекає.
В 5 ранку я вже була в душі, так і не спавши, але втоми не було.
Знаєте колись я казала, що хочу одну дитину, а тепер хочу дві, три, чотири. Знову і знову відчути все це, пережити ,ті моменти безмежного щастя. Ще 2 місяці тому казала чоловіку, ти знаєш я б вже йшла народжувати, все згадую з посмішкою, теплом ,і ніяких негативних емоцій.
Зараз наша Даруся сопить в ліжечку, я сиджу і пишу тут, а самій від спогадів хочеться плакати, комок так і підступає...

 

Перші пологи - Київ, 2009 рік

Перша моя вагітність проходила добре. Зараз, оглядаючись назад, я багато чого б зробила інакше, але що ж, тепер у мене є досвід. Я була надто обережною, через що себе берегла від "перевантажень", зарядку не робила, бо на початку вагітності одна подружка налякала негативним досвідом знайомої. Ми походили на курси. Прочитала "Пологи без страху". Настроїлась на позитив, і що все буде добре. На момент родів, я думала, що досить обізнана в цій темі, але я помилялась. На курсах нам сказали, що нормальні роди до 42 тижнів, і от я ходила спокійно до 41 тижня. Обіцяли великий плід - 3 900. В 41 тиждень і один день я прокинулась вночі, сходила по великому в туалет і подумала, що напевно починається. Я не встигла зрадіти, бо зразу після походу в туалет я відчула що відходять води. Спочатку трошки чистенької водички, а потім о Боже, просто зеленючі, зі згустками меконію. Перелякалась страшенно. Зібрались і поїхали. В приймальній від вигляду моєї прокладки були шоковані навіть медсестри. Перевели в родзал, прийшла моя лікар, і ще двоє лікарів. Начмед (Здається Бєлая) сама мені перевірила розкриття, я навіть нічого не відчула, ніякого дискомфорту чи болі (пишу про це бо тепер знаю що буває зовсім інакше і просто перевірка розкриття може бути тортурами). Вони постояли, і пішли. Повернулась моя лікарка і сказала "Хорошая моя, если б было хотя бы 4-5 см раскрытие мы бы тебя простимулировали и ты б родила, а так у тебя 1 см. Опасно для ребенка, воды плохие, нужно делать кесарево" Звичайно ми погодились. Далі погано пам"ятаю. Пам"ятаю, як попросили зняти весь одяг в предбанніку операційної, страшенно хвилювалась через ці води. Мені зробили чомусь загальний наркоз, зараз я цьому дивуюсь, роддом номер 7 вважається у Києві одним з найкращих. Почала приходити до тями я у післяопераційному відділенні, почула як поруч плаче моя дівчинка. Крізь сон, ніби п"яним голосом я почала співати їй
"Очень многие думают, что они умеют летать, -
Ласточки очень многие, лебеди очень многие.
И очень немногие думают, что умеют летать
Лошади очень многие, лошади четвероногие..."

Повз мене туди-сюди пропливав силует, виявилось, що це була дитяча сестра, яка підходила до малої. Потім з"вилось переді мною туманне обличчя мого чоловіка.
"Як вона, все добре? Все добре?"
"Так все добре не переживай, я її тримав, вона така гарна"
Він виглядав таким щасливим! Потім підійшла сестра, взяла на ручки малу, мені допомогли перевернутись на бік, і поклали її коло мене... Неймовірні відчуття! Я не могла повірити, що ось цей клубочок це моя дитинка! Перша думка - "Яка вона велика!" Я подивилась на бірочку на ручі - ого 3950! І справді велика!

На щастя, все закінчилось добре. І це звичайно найважливіше! У моєму випадку, мова йшла про істинний перенос вагітності. Так казав неонатолог. Скоріш за все тому, і сталось відходження меконію.

Кесарів розтин виявився для мене дуже важкою психологічною травмою. Через 2 тижні після пологів, мене чекала ще одна, мастит, який вже треба було оперувати. Лактацію медикаментозно перервали, через що я теж дуже переживала. І ці дві травми гоїлися довго. Мені так хотілось дізнатись, чому у мене це все так сталось, що весь вільний час я тільки те і робила, що шукала інформацію, про причини переношеної вагітності, а також читала про можливість природніх пологів після КР, і просто про природні пологи. Можна сказати, що я ними марила. Дуже вдячна лікарю Бакшееву, який приходив до нас на курси, і сказав, що вони можливі. Тому ще там в післяопераційній, тільки-но отямившись я знала, що, можливо, другу дитину народжу сама. А про цю спробу розкажу у розповіді про другі пологи.

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Пройшов майже тиждень від пологів, а я все під враженнями, часто прокручую в голові все, що відбувалось і переконуюсь, що нічого не хотіла б змінити, все було десь так як і уявляла.
Схватки почались вдома біля 13.00, але якісь зовсім слабі, правда періодичність одразу була менше 10 хв. по 30 секунд, сказала чоловіку, що годинку ще подивлюсь і подзвоним лікарю, мама зразу зрозуміла, що то вже почалось , а я все бігала в туалет і сміялась, що то ще не може бути...
В пологовий приїхали 17.00, приймальна, клізма (нічого надзвичайно неприємного не було , навпаки стало легше), переодягнулись з чоловіком і за півгодинки були в родзалі. Лікар дав фітбол, посадив біля шведської стінки і залишив нас з чоловіком самих, заходив кожні 20 хв. слухав серцебиття малятка, оглядав на кріслі, так пройшло біля 3 годин!. Передихувати схватки ставало складніше, бо біль збільшувалась , але я психологічно налаштувалась не кричати і не робити там кіпіш, плюс присутність чоловіка додавала сил. В період схваток він не масажував спину, хоча поперек просто відвалювався, він просто був поруч, цього для мене було достатньо, не хотіла, щоб мене хтось рухав.
В 20.00 мені пробили води і заборонили сідати на м`яч, а я вже так до нього пристосувалась, що не уявляла схватки стоячи. Тут вже чоловік водив мене по родзалу, підтримував коли починалась схватка, а тепер вона вже була значно болючіша, постійно говорив щоб дихала, і це дійсно допомагало.
В одній зі схваток я почала розуміти, що мене тужить, цей період був найважчим, тепер найсильніша схватка поєднувалась з потугою, яку треба було передихувати. На кріслі потуги були для мене легшими, і щоб запустити процес і щоб голівка остаточно опустилась мені сказали стояти!!! під час потуги, з кожною такою схваткою з потугою (в якій тужитьсь не можна , а тільки передихувати) мені здавалось, що наступної я не витримаю, але наш організм справді здатний на більше ніж ми думаємо!
Коли мене поклали на крісло, дозволили тужитись, мені спочатку було важко перестати дихати, першу потугу я просто по звичці передихувала, а за дві наступні (о 21:20) народився наш малюк Його, практично чистенького, з нормальним кольором шкіри поклали мені на живіт, чоловік перерізав пуповину, а я насолоджувалась тим маленьким теплим комочком щастя. Відчуття ейфорії трохи згладило біль під час вишкрібання (фу який неприємний звук) і зашивання...
Окремо хочу написати пару слів про роль чоловіка - дівчата, я не знаю як би пройшли пологи без нього, чесно, просто не уявляю, він так мені допомагав фізично під час потуг і психологічно!!!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Багато-багато разів я читала тут чужі історії і так мріяла колись написати свою))) І ось нарешті цей час настав і поки малюк солодко спить в тата на животику я маю кілька хвилин для себе і ДП. Отже передісторія

Коли ми одружилися, то відразу дітей не планували, робили ремонт, обживалися. Так пройшло 1,5 роки, ремонт ще не закінчений, але я вже дуже захотіла дитинку і ми зважились. На 4 міс. планування,, в січні, я дізнаюсь про вагітність. Тішились, але не довго, все закінчилось сумно і в березні була чистка. А далі сльози, страх, що діток ніколи не буде, я стала завсідницеютеми як НАРЕШТІ стати мамою, аналізи, які толком нічого не виявляють, лікування, місяць плануємо-три лікуємось і т.д. так пройшло ще 2 роки і стало страшно...І ось наступив січень 2014-рівно 2 роки після того як я вперше завагітніла і Господь знову дарує нам ЩАСТЯ!!! //!!!!! Тоді коли цього найменше чекалося)))
Вагітність була важкою, більше морально. Весь час з першого дня затримки і до тижня 16-18 болів живіт, боялась повторення першого разу, на перше УЗД йшла ватними ногами, постійно на лікарняному. Але все минулося: і токсикоз, і гематома на 6 тижні, і болі, і мазня на 16 і 23 і 26 тижнях, причини якої ніхто не знав. Прийшов 37-й тиждень і стало спокійно і добре, і тільки тоді я насолоджувалась вагітністю, бо вже було не страшно, що буде викидень чи передчасні роди. З 36 тижня пила чай з листя малини і боялась.що роди будуть важкими(бо ж зберігали всю вагітність і закріплювали)

В 38 тижнів і 2 дні ми пішли показуватись своїй лікарці, яка оглянула і сказала, що головка ще не не зафіксована і ще не прийшов наш час, прийти через тиждень. Трохи перейшлися з чоловіком до центру здачі крові, а ходити мені вже десь з тиждень було дуже важко, бо розходився таз, кожен крок був з сльозами на очах, ну хто читав темки пам*ятає моє ниття)))) ВВечері ще мали бути курси для вагітних, але сказала чоловіку, що сьогодні не підем, не маю сили. Вдома тушкувала печінку і пекла тортик, які вирішила на ніч не їсти, а з*їсти вже завтра (бо ж +12 вже, ага). Лягли спати і, скажу я вам, що так добре я вже давно не спала))). Але в 3.30 прокинулась від того, що крутить живіт, ніби щось не то з*їла, але більше з сторони поясниці. Пішла в туалет, вирішила пити вугілля, але передумала і випила ношпу з валер*янкою і з впевненістю, що зараз попустить пішла досипати, але не тут то було. *Розстройство шлунка* не минуло, почала дивитись на годинник - що 3-4 хв. Не повірила що то воно. Ну бо тренувальних не було,,і біль зовсім не така як при місячних, живіт не опускався, пробка не відходила, води не відходили і інтервал зразу такий короткий і до ПДП ще 2 тижні, а я то настроїлась переношувати, і взагалі я хочу спаааати!!! Так з думками, що от тренувальні почались дрімала ще до 6,30. Встала, розбудила чоловіка, поняла, що то не шутки))) Чоловік не сприйняв всерйоз, просив ще трошки поспати)))). Тоді роздуплився і так розгублено: То що я сьогодні на роботу не йду?. Я - ?!...гррр.... напевно. що ні! я ще залізла в ванну, розслаблялася(все надіялась, що схватки не справжні і зараз минуть) і кажу чоловікові: всюди пишуть, що в пологовий їхати, коли схватки що 5 хв. В мене що 3 хв. і я ще в ванні, як думаєш я нормальна?
В 9,30 додзвонились до лікаря, викликали таксі, приїхали. Пішла на огляд і все боялася, що мене вже болить сильно, а як там ще відкриття нема, то то ж буде капець. Вилізла на крісло. ледь встигла між схватками, трохи боялась огляду, але нічого не відчула. Лікар: відкриття 7 см, вдягяй халат і скоро йдем, бо не встигнем! Я: Ну Слава Богу...
В родзалі зразу на крісло *трансформер* (в лапках, бо трансформувалось з ліжка АЖ в ліжко з підголовником, на прохання підняти ще - круглі очі *Більше вже не піднімається!* Ну ладно... Чоловіка попросили вийти, а мені прокололи води і таке враження, що всіх руки були ТАМ і щось там масажували. Після проколювання вод пішла жара, думала.що буду тихо терпіти, але щось трохи покрикувала, чоловік прорвався назад. На питання всіх Вищо хочете бути на САМИХ родах?! Відповів : Звичайно!, давав пити, щось там казав, було легше з ним. Потуг як таких не чула, казали тужитись на переймі. Я дуже старалась, але не дуже виходило, як потім виявилось малий йшов личком доверху. Здавалось пройшло вже купа часу, я почала нити, що нічого не виходить, всі з мене сміялись, казали, що то не раз-два))) Я кричу, чоловік каже давай-давай-давай і тут несподівано (бо я не відчувала, як дитинка проходить) на живіт мені кладуть, щось слизьке і тепле))) Синочок!!! Нарешті!!!
Як виявилось в родзалі ми промучились всього годину.
Потім мене зашивали, а синульку одягали і важили, а я дивилась на нього і не могла повірити....
Потім ми були з татком довго-довго, бо не було місця в палаті і обдзвонювали родичів, які не вірили, бо ж ще вчора після візиту до лікаря всім казали, що ще не скоро))))
Настрочила багато. а наостанок хочу побажати всім-всім, а особливо дівчатам з теми Як стати мамою, щоб і в ваш дім прийшло таке бажане і довгоочікуване ЩАСТЯ! Вірте, і все обов*язково так буде!!!!

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Думала,що буду писати тут довго і багато, а в результаті і писати нічого)))
Передісторія - патологія на Мечнікова (голівка косила трохи вправо), про яку якось напишу в іншій темці.
Йшов у мене 42-й тиждень. Я не спішила родити, бо хотіла дочекатись, коли дитинка сама буде готова, хоча розуміла, що термін вже піджимає. 41т і 4 дні - моя палатна взяла мене на чергове КТГ. Сказала, що серцебиття не дуже, якесь монотонне, завтра ще перевірим. На наступний день без змін. Подзвонила мому лікарю, прийняли рішення на ніч пити касторку. За годину приходить знову до мене, каже, боїться за прийом касторки і відправляє мене до завідуючої. Завідуюча мене оглянула, відкриття на 3 пальці, пускаєм на роди.
Тут я зрозуміла, що почалось... Скільки разів думала про цей момент, але аж ніяк не уявляла, що проходитиме все саме так...
Збираю свої сумки, мене чекають в ліфті медсестри, я йду по коридору, сміюся до вагітних дівчат на диванчику, махаю всім рукою і спускаємося на перший поверх.
В 14.00 заходжу в родову палату розбираю речі і чекаю лікаря.
14.30 мені пробивають води, починаються схватки. Оскільки головка дитини не була ще зафіксована і могла косити в праву сторону, я весь час лежала. Зробили мені 2 укольчика і поставили крапельницю. Схватки наростали досить швидко, в якись момент лікар питає, чи не відчуваю я, що мені хочеться в туалет. Відповідаю, що ні, але чомусь я сама про себе подумала, що пора мені попрацювати))). Почала я при схватках сама вже легенько піднатужуватися, ніби в туалет. І тут пішов процес. При перших родах я цього всього зовсім не відчувала, а тут дуже добре почула - як голова почала опускатись. Швиденько покликала акушерку, пару разів так потужилась, потім вони почали готувати стіл на роди.
О 18.00 за 2 потуги народилась наша ляля 3950 і 55см)
Короче кажучи, дуже позитивні роди вийшли, за 3.5 години. Навіть зважаючи на ризики, які виникли. Була велика вірогідність кесаревого(((

 

Відповідь: Розповіді про пологи

Тільки одружившись, ми з моїм коханим дуже захотіли дитинку, недовго думавши почали планувати. Пройшло три місяці, вже й сніжок не забарився, всі заглибилися в передноворічні клопоти, закрутилася і я. Відбули і Новий рік і свята Різдвяні, раділи прекрасній зимі і тому що ми нарешті разом після довгої розлуки. Тут я собі нагадала «А де ж мої місячні? Вже би мали прийти…цікааааво». Йдучи з роботи купила тест, ледве дочекалась ранку. Зробила. Блііін чого ті три хвилини такі довгі! Фууухх.Ну, все. Дивлюсь… Дві! Їх дві, ура! Коханий, чуєш? В нас маленький буде!...щаслииива. Так три тижні походила на роботу з прекрасним настроєм і вже трохи таки замітними проявами токсикозу. Та одної ночі, спокій було порушено. Вставши в туалет, я побачила кров. Серце забилося з неймовірною швидкістю. Господи, невже це все? Ні-ні-ні…Треба бігом збиратись в лікарню, в нас все буде добре,треба заспокоїтись. Помолившись, ми з чоловіком поїхали в лікарню. Оглянув лікар, зробили узд «Викидня нема, дитину можна врятувати, оформляйтесь в відділ»… Хух, від серця відлягло. Пройшло кілька днів, мене виписали додому. Думала, от тепер вже все буде добре! Та де там! Через два тижні знов повторилось, знов відлежала, потім знов, правда лежала я вже з грипом і бронхітом, і ще раз перед самим Великоднем. Думала, коли вже настане той час, коли просто все буде добре, постійно зривалась вночі дивилась чи часом нічого нема на білизні, постійний стрес і сльози. Спокій прийшов вже аж після 37 тижня. Тільки тоді я змогла розслабитись дійсно таки насолодитись своїм прекрасним станом та очікуванням синочка.
Закінчувався 38 тиждень. Пішла до своєї лікарки на огляд. Та подивилась легенько,сказала: «Там вже все в тебе готово, йди до дому, через вихідні знову прийдеш, подивимось як тоді буде.» Я довольна пішла. На вихідних гарно собі відпочила, ще й відсвяткували з чоловіком річницю весілля, а в понеділок знову на огляд. На цей раз слова лікарки вже були такими: «Слухай в тебе відкриття вже є, подумай, я хочу тебе сьогодні відправити на роди, або чекай ще доки не почнеться, якщо до п’ятниці того не буде,лягаєш в лікарню». Та що тут думати, я вирішила йти родити. Поговорила з коханим, помолились разом, подзвонили до майбутніх бабусь та дідусів, щоб порадувати їх.Оформилась в приймальному і мене повезли в родзал. Прийшла, лікарка вже чекала щоб пробити води, я розложила речі, пішла на крісло. В 13.00 пробили води, я навіть не уявляла, що це буде так боляче. Але нічого, потерпіла,розуміла, що це тільки квіточки. Лікарка пішла, я ледве злізла з того крісла, вирішила оглянути родзал з цікавості. Невелика, світла кімната з милим малюночком на стіні, в кутку ліжко, біля ліжка фітбол,посередині крісло, з іншої сторони столики для інструментарію та, напевно для речей жінки. Прийшов чоловік : «Ну, нарешті!» - крикнула я. Трошки була схвильована, не уявляла, що мене чекає далі, та й животик вже трошки піднивав. Чоловік заспокоював, обнімав, розказував всякі небилиці, тільки щоб я не панікувала, хоча сам добряче, непевне, хвилювався. Пройшло десь півтори години, знову прийшли мене оглядати, живіт правда ще мало що болів, сказали, що не скоро фініш. Нічого, думаю, будемо чекати. Через дві години вже відчутно боліло, я вже трохи вовтузилась,чоловік тер спину, що дуже помагало. Знову огляд. Блін! Ну скільки можна! Це ж боляче так! Аяяяй! Ще й інтерни ті. Болючішого огляду ще ніколи не було. «Ви дуже емоційна, пропонуємо вам епідуральну анестезію.»Покликали анестезіолога, ми поговорили, зіставили всі плюси і мінуси, і, я погодилася, хоча боялась. Але на диво, то не так страшно і зовсім не боляче. І через півгодини я вже ніякого болю не відчувала, тільки те як матка стискається і розслабляється при схватці. Так мені вводили дозу анестезії до 18.00, я встигла і поспати собі, а вже після 18.00 нічого не вводили, бо лікарка сказала, що вже відкриття 9 см, і скоро народжуємо. Ура! Нарешті, а то вже мені скучно, і боліти знову почало, ой як сильно, бо анестезії то вже не дадуть! Наступні півтори години то були найтривожніші, і мабуть найочікуваніші. Я дихала інтенсивно при схватках, але які там схватки, то вже був один суцільний біль від якого перло ніби в туалет не ходила зо три тижні. Почав сходитись персонал, лікарі, акушерка, санітарка, інтерни. Все. Наш з лялею час настав. Пішла тужитись. Ледве засадили мене на то крісло. Боялась страшно, коліна тряслись, в думці мовила «Богородице Діво…» , думала як там мій синочок, чи дуже йому важко. Коханий гладив по голові, підтримував постійно. Ой, чую потугу, цей розпираючий пекучий біль, таке враження ніби розірве на дві частини. Кричу! Чую: «Не кричи! Дитині погано буде!». Та що ж ви... Я стараюся, не виходить не кричати, мені так легше. «Неправильно тужишся, не в очі!Давай!Давай!».Ох, як же ж це важко….Чую світ крутиться перед очима. Ойойой, тільки не це.Чоловік бриснув на мене водою,отямилася трохи. «Кохана, ти чуєш мене, давай, ще чуть чуть, потерпи трошечки!». Пробую ще тужитись раз, другий – чую щось таке ніби вислизнуло….Хууу. Як же добре. «Кохана, вже все,подивися який наш синочок гарненький! Ти молодчинка!Дякую!». Бачу синочка ложать мені на живіт: «3400г, 52 см, 19:45». Божечки, який ж він гарнесенький, як мило муркоче собі щось. «Привіт малесенький зайчик!»Яке це щастя вперше тримати свою кровиночку! І тоді, правда ,весь біль кудись подівся. Я була знесилена, але найщасливіша, чоловік порадував рідних по телефону і вже ми втрьох приймали привітання, та ще й встигли зробити кілька фото напам’ять в родзалі, які ще досі інколи переглядаю з усмішкою. Зараз синочку вже 2,5 місяці, він гарненько підріс з того часу. А я щаслива мамуся,кожного дня радію своєму маленькому скарбу):connie: