Де проліг кордон

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 380

Я не про той кордон, з ворожого боку якого до нас летять снаряди і ведуться обстріли. Не про кордон з Москаляндією (пробач мене, Росія, але землею Чехова і Пушкіна ти станеш колись - коли переможуть нові і справжні люди. А поки що ти обрала шлях кривавого терору, тож і ставлення відповідне на роки...).
Я хочу зараз розповісти, де проліг кордон у поки що мирних містах. У Львові.
Для частини людей війна наразі так і лишилась блокбастером, який можна переглядати на моніторі, не здригачись від пострілів. У декого все ще повертається язик назвати війну "складною політичною ситуацією". А в той же час у тих же будинках сім'ї проводжають своїх рідних у бій, і від дня проводів живуть неначе на голках. Читаючи ДП, складаю для себе враження, що практично всі, в кого нема дітей немовлячого віку, вже на повну силу волонтерствують. У наших волонтерів стільки сили, така фонтануюча самовіддача, що коли підходжу до них в супермаркеті, - прямо хочеться обняти. Тим більше, що здогадуюсь, що заочно знайомі, мабуть...
Але насправді все не так. На дитячому майданчику і далі обговорюють хабарі для садочків, надоїдливі бабки дзижчать, що все рівно всім капець і ніколи Україна не переможе і що все визначено наперед... ворожка на 9 поверсі мого під'їзду має шальоний наплив клієнтів... а тиждень тому я бачила таку картину маслом, що варто було увімкнути диктофон, а краще - камеру. У піцерії на відкритих столиках сиділи здорові кабани з цепурами на жирних шиях - і обговорювали, хто вже відкупився від призову, а хто лише планує. Обговорювали, звісно, за бухлом. У Львові!!!!! У Бандерштаті, у місті, в яке вкарбовано екстракт українського патріотизму. Так, цей патріотизм у нас приправлений націоналізмом, і в якості консерванту додано трохи анекдотів про москалів. Але куди гірше від всякого москаля отака бидлота, яка сидить і наливається піффком, поки його сусід/однокласник/співробітник життя віддає на цій найвітчизнянішій в історії України війні.
Між іншим, якщо про історію. Є в нас і всезнайки зі старшого покоління, які собі поволечки розмірковують про те, що в нас відбувається щось подібне як у В'єтнамі чи Афганістані. І повністю забувають про унікальний фактор - про те, ЗА ЩО на Україну зчинили напад. А наш унікальний історичний випадок - це Майдан, організований народом, вистояний народом, захищений народом і оплачений життями найкращих з цього народу. Власне, цього нам і не пробачив Тіпун Айхун, найжорстокіший фашист сучасності. Тому і хоче він не Донецька і не Крима, не Сходу і не цін на газ. А хоче він від України покори. Нас хочуть знищити за те, що ми вибороли шанс на майбутнє. Знищити нас за інакшість. За здатність думати і свою думку відстоювати. А зовсім це ніякі не політичні ігри Росії і США.
Та відійду трохи від історії і від глобального. Ми знову у точці. У маленькому мирному світі, у який уколами гострого болю втрат вривається війна. Вривається і ділить цей світ як мінімум на два. Або точно - на два ,сірого не передбачено... Ті хлопці у піцерії просто вибили мене з колії, я могла б і сказати їм щось, та просто втратила голос. Ми йшли далі з дітьми і зупинились перечекати потік машин на бульварі шестисмугової магістралі. Навпроти зупинився тролейбус, і мій погляд зупинився на жінці, яка сиділа біля вікна. Вона дивилась на мене, і по її обличчю текли сльози. І я не екстрасенс, але від здогадки мені стало гаряче до болю. Дивлячись на мене вона могла подумати, що мого чоловіка ще не призвали, бо у нас троє дітей. Що ж трапилось з її чоловіком такого, що вона стала подібна на примару, - я навіть думати боюся. Тролейбус рушив. І різниця між двома картинками життя, побаченими протягом 10 хвилин, була настільки разючою - наче реальність розрізали надвоє гострим ножем. Я фізично відчула цей кордон, який проліг і по мені в тому числі. По мені - тому що я мушу підтримувати мир у мікрокосмі моїх маленьких дітей. І одним і тим самим голосом маю і переконувати людей не купляти російські товари, не їхати в Петербург на екскурсію цього літа, і - співати малюкам кострубаті саморобні колискові. Я постійно відчуваю себе на нитяно-тонкій межі, зійшовши з якої не в ту сторону, ніколи собі не пробачу.
Боляче бачити близьких людей в омані "Все буде добре". Буде-то буде, але що ти особисто зробив для цього? Чи не запече вогнем вишиванка на тому, хто відкупився від призову в армію? Наскільки близько від ваших вікон має летіти снаряд, щоб ви повірили у війну?
Кажучи по правді, я тривалий час просто з розуму сходила від бажання піти медичним волонтером на передову. І до сих пір часом фізично відчуваю цю необхідність - бути там. Але є в світі дві людини, для яких я поки що незамінна. Тому я наразі користуюсь з інших нагод стати корисною для нашої армії. А ще - займаюсь мікропросвітництвом у колах друзів і знайомих. По одному пересмикую їх на нормальний бік невидимого кордону - і радію кожній мікроперемозі: дійшло!
А ще - пишу всякі дурниці, знижуючи свій емоційний тиск. Дякую за можливість ділитись думками.
  • Ligymunka
  • cjomcjomka
  • Ligymunka
  • Kohaju
You need to be logged in to comment