Не за осудом, не за порадами.

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 459

Не за порадами - бо напрямок руху в нас є, і ми рухаємось. Є лікарі, є процедури, є аналізи. Ми - в ножицях, бо аналізи категорично не дозволяють зараз оперувати мого Дмитрика. А він - не чує. Майже нічого.
Не за осудом... а з іншого боку, як не осудити, коли я сама місця не знайду собі?
після того, як ми продули вушка у червні, слух відновився. Я почала спати вночі. Відчуття того, що на серці крижаний зажим, зникло.
Лікарка попередила, що після будь-якої вірусної інфекції, навіть найменших соплів, ситуація може повторитись. І тоді знов потрібно буде продування. Мені не лінь тиждень з ними двома походити в поліклініку. Просто соплі вже 2 тижні, а поки в носі не буде сухо, процедури тої не можна. Тож лікуємось, чекаємо.
Чекаємо, чекаємо... я - всього лише людина, з людськими нервами. Ні, це не виправдання. Виправдання - нема, я просто хотіла б вирізати цей день зі свого життя, але ж так не буває...
Тоді ми гуляли, Дмитричок їздив на самокаті. Розігнався. Поїхав вперед. Я з їжачим возиком була на 10, 15. 20 метрів позаду. Крикнула йому. Не чує. Ледь не зірвала голос. Не чує. Попереду дорога. Він молодець у мене, перед дорогою зупиняється завжди.. завжди? Біжу за ним. Біжу зі всіх сил. Ставлю возик на гальмо, лишаю поперед тротуару, біжу, біжу.. та де там.
Він зупинився перепочити, я майже здогнала його, і тут Дмитрик знов відштовхується. Я кричу вже з відстані кількох метрів. Не чує. Простягаю руку схопити його за одяг, не вдається, з останніх сил біжу ще трошки і хапаю за що потрапить... за волосся... з криком "стій, та стій же, я тобі кажу!!!"
І в моїх руках - пасмо золотистого пуху... я з жахом розтискаю пальці, пушинки сипляться на землю... здається, що це якийсь кошмарний сон, що такого не буває. Дмитрик голосно плаче від болю і образи, і за своїм плачем не чує вже моїх вибачень. Беру його на руки, несу до возика з Сергійком, який теж плаче, бо вже порядно настрашився того, що я його лишила посеред тротуару. Мені якось так його плач далеко... бо на моїх грудях труситься і схлипує моє Дмитрусько, якого я так жорстоко - навіть гірше, ніж вдарила. Я видерла зі своєї найдорожчої дитинки жмут волосся...
Взимку хтось у садочку (хтось з діток) висмикнув трохи волосся з його потилиці. Ну побились хлопці, ну буває. Але якби я дізналась, що щось подібне зробив хтось з дорослих - не знаю, що б я зробила тій людині до приїзду міліції.
А сама...
На вихідних робили гімнастику спеціальну, яку перед продуванням можна робити. Трохи краще. Принаймні, не глухий. Ще пару днів вимиємо нарешті ті сопельки - і можна буде процедури, і знову він буде чути, і знову у нас буде місяць - півтора. А може, за місяць аналізи будуть ліпші і можна буде оперувати? Чи може, ремісія буде довшою? А може, а може...
Каже він мені перед сном: а що ти мені подаруєш на День народження?
Синку, я б подарувала тобі свої вушка.
А ще - напевно, іншу кращу маму. Не можу себе пробачити, яка ж я винна перед тобою... мені твої пушинки рідні долоню печуть досі, я не хотіла. І не хочу виправдовуватись навіть, тільки хочу, щоб ти мене пробачив. А я - я буду, буду краще, обіцяю...
  • Kerzenlicht
  • Rostok
  • Ligymunka
  • Margarett
  • cjomcjomka
  • Brenda
  • Ука
  • cjomcjomka
  • сніжна
  • Ука
  • vernata
  • ola-lyola
You need to be logged in to comment