Рівно тиждень до зими

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 1004

Часом ідеш ось так по вулиці - і навколо суцільне натхнення. Якби була англомовною поетесою - точно написала би щось подібне до:

Fog in November.
The grass is brown,
Blue ghosts of smoke
Float through the town...

А втім, цей вірш уже написав англомовний поет задовго до мене, і я у третьому класі розповідала його твір напам'ять. Так з тих пір і пам'ятаю ці кілька рядків. А ще - завершення віршика:

People are strangers,
Houses unknown.

В мене є така особливість: я дуже погано орієнтуюсь на місцевості, ніколи не впізнаю пейзажі на світлинах, і можу заблукати у майже-рідному мікрорайончику, якщо зайду випадково до незнайомого двору. Тож мені houses unknown дуже часто. Рятуюсь трохи гуглмапою, трохи - назвами вулиць, а ще трохи - намагаюсь запам'ятати місця, в яких буваю.
Напевно, це велика розкіш - блукати знайомими кварталами, губитись і знаходитись. Отак йти вулицею, бачити, як пара виходить не лише струмочками з носа, а і прозорою хмаркою - з коміра між мною та доціком, - і не шкодувати за теплом, яке ми віддали в нікуди. Нюхати запах майже зими. Відсторонено якось думати про те, як підтягнути Дмитрову англійську за канікули, що приготувати на вечерю і що хорошого можна купити для всієї сім'ї на 50 грн так, щоб ще лишилось на проїзд. Дивитись на візерунки на Вірусиній шапочці, відчувати, як спідниця коливається в такт крокам. Ліниво пригадувати рецепт хлібних паличок.
А ще - для мене став розкішшю, моєю особистою дорогоцінністю, - мій спокій. Одного дня, як і всі останні 360 днів, сповненого моральних гонок, намагань, вдалих і невдалих спроб допомогти, я зрозуміла, що нарешті мені спокійно. Тому що я знаю: я роблю те, що від мене залежить. Хоч і не говорю про це багато, і не плачу на людях, і не виглядаю на людину, яка віддає щось суттєве для себе. Я роблю це для чесності перед собою. Усвідомлюючи небезпеку для мене особисто, як для маленької частинки країни, яка є в небезпеці, я спокійна. Бо страх і неспокій заважали мені з користю проживати дні. А кожен день для мене - це ще один день моєї молодості, моїх можливостей. Кожен день для Дмитрика - це день нових досягнень, нових відкриттів. Кожен день для малявок - це веселий чудовий день, який має піти їм на користь. Ось так однієї миті я зрозуміла, що каяття і шкодування - це не коли вибачаєшся перед кимось за погано виконану роботу. Куди жорсткіше - якщо завтра опинитись на Його суді. А це ж можливо, як ніколи. Мені снилось, як разом з Ним ми проглядаємо моє життя. І мені сподобалось те, що я побачила. У сні я заспокоїлась, а прокинувшись - продовжила жити так, як жила раніше. Тільки вже спокійно.
У музикантів є таке поняття: відпустити руки. Це коли відпрацьовуєш техніку, годинами колупаєш інструмент і намагаєшся досягти потрібного звуку, потрібної глибини і тембру. А потім, коли від копіткої роботи, здається, от-от вибухне голова і загоряться кінчики пальців, - вчитель нарешті каже: відпусти руки. І пальці біжать самі, а ти наче спостерігаєш збоку.
От щось таке у мене зараз в житті. Відпустила руки. Тиждень до зими... Стільки всього, над чим подумати. Стільки вуличок, у яких я ще не губилась...
You need to be logged in to comment