Роса на траві ....

Це пост вдячності Богові.
ДЯКУЮ ,
за всі світанки, коли виходила в сад і бачила росу на траві ;
коли вдихала ранкову прохолоду і зустрічала сонечко, за сині гори , які бачила щодня, за хмарки над головою і за те, що я народилася і виросла в селі .
Була кілька днів в батьків і усвідомила, як мені бракує простору і природи . Роса на траві навіть о 10 год ранку в тіні дерева ще є і коцик одразу стає вологим.... Маленька мурашка вперто рухається по моїй нозі, незважаючи на мої протести. Наполегливості в неї точно можна навчитися . Сонечко з оранжевими цятками сіло мені на руку . Маленькі і великі хмаринки пливуть по небу , а я впізнаю химерні Божі малюнки - ота схожа на кота хитрющого з великим довгим хвостом, а та на орла, а ця на маленького баранчика, за нею пливуть ще дві маленькі і пухнасті , як солодка вата . І я щаслива лежу на травичці, а сльози котяться і котяться по щоці, як же я скучила за батьками, за хаткою, за своїм садом . Вийшла сусідка :
- Змучилася з дороги ?
- Так трохи....
-Що сі стало ? Ти чого плачеш ?
-Скучила-м за садом, за горами ...
- Ага, скучила.... а тут так тєжко робиш коло тої землі робиш, а град всьо побив. В місті легше жити є , правда ?
- трохи легше -кажу вголос - а в душі думаю, що життя є гарне , але труднощі є всюди, де б ти не був ....

Мамооо , а ми тебе шукали - пригнали мої діти .

Перед від"їздом ще була ранкова кава випита в тиші і зі сльозами на очах... Я прощалася зі своїми горами до наступного приїзду. Ці сльози завше є потаємні, щоб батьки не журилися що я так баную ....