Сергій, Сергій і Сергійчик.

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 469

Вчора зустріла випадково інструктора з водіння, Сергія Михайловича, якому я дуже вдячна за науку. Приємна була зустріч. Ми з малявкою гуляли поблизу школи, куди Дмитрик ходить на айкідо. Привезла туди діток я вже за кермом. І не забула похвалитись інструкторові, а він щиро порадів за мене.
Зустріч наштовхнула мене на думку про те, як все в житті міняється і що щира правда: ніколи не кажи ніколи.
Перші спроби посадити мене за кермо робив мій тато. Це було понад 10 років тому і для мене то був повний гаплик. Тато втрачав контроль, щойно я починала тупити. А тупила я жорстко, бо ж панічно боялась їздити. Та аргумент про те, що "в сучасному світі без машини - нікуди" діяв, і я сідала знову, а тато знов не міг витерпіти мою бездарність. Якось я зі злості загальмувала так, що татові окуляри залетіли на поличку під бардачком. Я боялась не криків і не критики. Я боялась машини і дороги. Як би пояснити... Підходиш до авта, думаєш: ну, щас поїдемо. Сідаєш, рушаєш - і, коли дорога починає стрічкою заповзати під капот, від страху починає нудити так, що нема чим дихати. Подібно навіть на фобію. Які там дзеркала, які там габарити! Хочеться втекти через вікно. І тато мій, Сергій Анатолійович, чудовий водій і непоганий вчитель, після того випадку з окулярами лишився таки того ровера, тобто, власне, не ровера, а машини...
Наступним, хто спробував "зайца научить курить" (с), був мій чоловік. З ним я не була такою витривалою, заплакала на другому ж "занятті" і сказала, що не можу, ну і все. Крім того, кажу, ти ж їздиш класно, от і добре, нащо нам 2 водії в сім'ї? Потім він ще раз запропонував мені піти на курси, але я завагітніла Дмитрусею і радісно заявила, що вагітним і стресу не можна, та і взагалі, їздити - небезпечно.
Так та лавочка і прикрилась, до 2011 року. А тоді я спочатку чисто логічно дійшла до того, що 2 водії в сім'ї - то зовсім навіть і не зайве. Потім побачила, як стрімко ростуть ціни на бензин і зрозуміла, що скоро ми не зможемо собі дозволити моє навчання. Вирішила стрибнути в останній вагон і попросила в коханого грошики на автокурси. Він здивувався. А я і сама дивувалась. Мені хотілось їздити. До першого заняття з практики водіння :)
На занятті дорога знов поповзла під капот, ну а на другому занятті ми виїхали на трасу і там.. машини... швидкість... дзеркала... передачі... а ще і знаки, і світлофори, хай же їм грець. І корок на перехресті Стрийська-Наукова на зворотньому шляху. Я щиро тішилась, що на мені була чорна футболка і не було видно, що вся спина у мене мокра. А Сергій Михайлович сказав мені тоді: "знаєш, є люди, в яких є певний... талант до водіння, чи що. А є ті, в яких - нема. Власне, в тебе - нема, тому тобі буде нелегко. Ну, але нема нічого неможливого. Старайся."
Люди, яка ж я була зла!! Нема здібностей? Невже я гірша від всіх тих, хто їздить по наших дорогах? Буде тяжко? Та мені вже тяжко, блін!
Але я так здаватись не звикла. Крім того, за курси - "уплочено" (с), та й ініціатива була моя.
В чорній футболці я ходила на заняття з водіння ще довго :) Попросивши інструктора не палити і не матюкатись на заняттях, я поставила перед ним прямо надзавдання, бо якби такий учень був в мене, я б не матюкалась - била би одразу. Раз по раз в голову приходила думка про те, що я дійсно якась особлива 2pizza, яких світ не бачив. Проте я ту думку гнала і продовжувала старатись.
Першим успіхи зауважив мій чоловік, коли пустив мене за кермо нашої машини в порядку "навчальної їзди". Похвала коханого додала сил, А потім похвалив і Сергій Михайлович. Та я і сама почала відчувати, що боюсь вже значно менше.
Тоді закралась думка про те, щоб чесно і самостійно здати іспит. Навіть не для економії сімейного бюджету, а чисто для самоствердження і остаточного подолання страху перед їздою. Сергій Михайлович сказав, що для мене це реально, і я стрибала від радості, адже за якісь 1.5 міс змогла так змінити його думку про мої здібності!
Я так уявляла собі цей момент - дзвоню я чоловікові з МРЕВ ДАІ і кажу: "Ігор, привіт. А я іспит здала". Але коли я справді здала, то замість спокійних слів з мене вирвався тільки якийсь дикий радісний писк, і я, навіть не договоривши, побігла на автобус, щоб їхати додому. От вони, мої права - маленька пластикова карточка з зображенням моєї блідої мармизі, що засвідчує право їздити на легковушці. Щоб отримати цей документик, довелось трохи копнути себе в *другі 90*, трохи повірити в те, що я зможу, трохи витерти носа і багато попрацювати.
Справжню користь від наявності водійських прав я відчула лиш нещодавно, коли в нашої сім'ї з'явились нові потреби і дійсно без 2х водіїв стало просто не обійтись. Мені бракує досвіду і практики, і часом не покидає дурне відчуття типу "всі їздять нормально, тільки я - як дибіл", "всі ставлять машини по-людськи, тільки я..." і щоразу, коли підходжу до нашого жигулятора, боюсь побачити на ньому славнозвісну наклейку *я паркуюсь як мудак*. Навіть часом фоткаю авто у дворі і відправляю СМСкою чоловікові, щоб він подзвонив і сказав, чи варто чекати наклейок :)
Загалом, знадобились зусилля аж трьох Сергіїв, щоб я таки сіла за кермо і поїхала. Стоп, а хто ж третій? Ну звісно - це він, мій малий Їжак, який на момент здачі іспиту вже 27 тижнів ріс у маминому животику. Якось саме підчас вагітності ним мій страх їзди притупився до такої міри, щоб я могла розпочати навчання.
Ось така історія згадалась :)
fraukama подобається це.
  • kvVItKA
  • Dolche
  • Dolche
  • Samhayne
  • bobryha
  • Ніколь
  • lunatik
  • cjomcjomka
  • amaretto
You need to be logged in to comment