Ти мені потрібна

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 259

Вечір ще не пізній, але вже дійшло до "I have never...".
І ми виходимо на перекур на балкон, хоч обоє не палимо.
І ти кажеш, дивлячись з висоти поверха:
- Ну а насправді? Чого у тебе ще не було, чого ти ніколи не пробувала?
Я дивлюся на тебе прямо.
- Мене ніколи не затягували в ліжтко словами "я тебе люблю" - кажу спокійно, розуміючи, що на цьому розмова припиниться. Ти і справді губиш свою посмішку та виходиш з балкону мовчки.
Того дня я засинатиму довго, але про сказане не шкодуватиму зовсім.
А потім - інша пора року. Дощ у вікно.
Ти раптом доторкаєшся до мого плеча - і це приємно та недоречно водночас.
- "Я тебе люблю" не буде, - кажеш ти. - Але ти мені потрібна зараз.
Я встаю коло тебе на повен зріст і відчуваю, як на самому дні серця гірко. Від того, що немає мрій про кохання чи про щось таке високе. Від того, що повністю влаштовує та заспокоює "ти мені потрібна". Нехай. Але іншого дня, коли буде більше часу.

Інший день застає в іншому місті. Маленькому, камерному. Теплий дощ тече по вікнах авта, коли ти дивишся на годинник. До зустрічі, на яку ми приїхали, ще майже 3 години.
- Пішли заселимось в готель, - кажеш ти. І - як в тумані. Ключі, сходи, запах поліруючої хімії для меблів. Вікно, тюль, той самий теплий дощ по склі. Рука в руці, пальці на обличчі. Обводити контури губ, тримати обличчя в долонях. Видихнути повністю повітря до останньої краплі і повільно опускатись на дно цього цієї дивної пристрасті - такої спокійної і глибокої, як море у штиль. Не хвилюватись, як виглядаю. Не очікувати понад міру. "Ти мені потрібна" - достатньо чесно, щоб йти назустріч без зброї. І, знявши туфлі та дивлячись на тебе знизу догори, сказати тихо "Ти мені також".
Розчинятися, не вбирати. Не намагатись запам'ятати, а старатися бути в моменті.
Щирі, теплі долоні. Щедра тілесна взаємність. Жодних боргів, жодних лінків у майбутнє чи в інші сфери.
- Я буду тобі снитися?
Прокидаюсь після кількох хвилин дрімоти і бачу твоє запитання. Брова - знаком питання.
- Не можу обіцяти, що - ні. - посміхаюсь.
- І все ж?
Я не відповідаю. Хоч вмію добре підбирати слова. Цього разу свою чесність хочеться вмістити в якісь звичайніші рамки.
Під вікнами готелю квітнуть чорнобривці. Довга дорога додому мовчить. Їхати стільки кілометрів без музики та розмови - незвично, але зовсім не гнітюче. Я думаю про те, що років 15 тому сприйняла б таку розмову і такий день за щось, від чого хочеться плакати.
А зараз просто слухаю мотор, відчуваю свої ноги на підлозі. Спокійно дивлюсь у вікно і у майбутнє. Гіркота на серці - якась така, як гіркий чай. Не болісна, а доречна. Не шкідлива. Просто ще один смак життя.
Добраніч.
Clementina, shemely, Rodionochka та 11 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment