Відчиняючи місто

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 1287

Вечірнє небо. Завжди трохи бузкове, але в кожну пору року природа припасовує цей фіолетовий відтінок до пейзажу. Пізньої осені фіолет цей сірого відтінку. І такий непевний, що зникає швидко, поступаючись місцем темряві. І холоду.
Еліза сиділа, підгорнувши під себе ноги, і дивилася у вікно. У її руках була книга з бібліотеки. На полиці було прибрано. На столі парувало горня фруктового чаю, без цукру. Годинник показував 17:30, але сутінки були вже зовсім міцно темні. З вулиці світив ліхтар, і вмикати світло зовсім не хотілося. Чи то просто лінь було встати з відсиджених ніг.
Килим був чистий. Одяг гарно розвішаний. В животі булькало - Еліза вкотре вирішила худнути. А робити це в безладі було неможливо. Коли встановлюєш для себе графік харчування та суворі обмеження, треба, щоб порядок був скрізь довкола.
Чай був гарячий. Хоч і без цукру, він якось додавав сил. В році було два періоди, коли їсти хотілось з особливою силою: рання весна та пізня осінь. В інший час якось можна було терпіти голод, але в листопаді та лютому-березні - це був жах жахливий. Шлунок вимагав їжі, влаштовуючи булькотливі диверсії просто на уроці. Доводилося снідати, і їсти сухарик на перерві, щоб не звучати на весь клас. Втім, Еліза вже тоді привчила себе не чекати зручного часу, понеділка і першого числа. Схуднути було потрібно, а отже - вперед.
Насправді, вона мала тепер ще один стимул. Досить негативний, бо від такого не худнути хочеться, а лягти й померти. Але - це трапилось. Вони зі знайомою завітали до танцювального класу. Такого справжнього, з дзеркалами.Та інша дівчина покрутилася біля дзеркала, защипуючи невдоволено шкіру на боках. "Фу, я знов погладшала... важу 54 кілограми". Еліза мовчала. В неї цифри були кілограмів на 20 більші, і оце пощипування себе худесенькою красунькою злило її неймовірно.
Але вже вдома вона подумала, що якщо не повернеться на танці - це буде провалом. А якщо повертатися, то треба худнути.
Вночі їй снилися цукерки. Насправді, кишенькових грошей Елізи ніколи не вистачало на цукерки. Деколи можна було назбирати - і купити омріяні 10 штук, у фіолетовій фользі... і їсти, не чуючи ніг від щастя. Переважно ж їжа була значно простіша, тож мрія про цукерки була більше пов'язана з недоступністю цукерок, ніж зі схудненням.
В сні Еліза з'їла цукерки, і вранці сіла на ліжку з жахом: невже "зірвалася"? Але ні, все було гаразд. Вона склала книжки, вбрала теплі колготи і вовняні шкарпетки, теплого светра і джинсову спідницю до колін, помаранчеве пальто з коричневим коміром; склала книжки і зошити до портфеля, підійшла до полиці з взуттям. Замислилась, повернулася до кімнати. Дістала баночку своїх перших в житті парфумів і пшикнула в портфель. Їй хотілося відчуття краси, а "легкий аромат, який супроводжував кожну її річ, і змушував озирнутись навіть нехотячи", був би надзвичайно до речі. Принаймні, у героїнь книжок все було саме так, а вони знали що до чого.
Уроки закінчилися по третій годині дня. Холод, який вранці був іще стерпний, по обіді почав якось просто тиснути. Чи то прохолодні класи так забрали тепло тіла, що вийти надвір було геть важко, чи то справді зима анонсувала свій прихід. В кожному разі, кілометр до дому Еліза долала в стані анабіозу. А у своїй кімнаті одразу притулилася до батареї, яка була маленька і слабкотепла, та все ж гріла. На батареї висіла ще одна пара вовняних шкарпеток. Еліза подумала і завдала ще і їм краплю парфумів. Ще дуже давно в якомусь журналі вона прочитала, що нанести парфуми під коліна - це добра ідея, бо при ходьбі запах "йтиме за Вами шлейфом". А вовняні шкарпетки були високі, отже - це можна було рахувати "майже як під коліна". І шлейф мав бути забезпечений.
В Елізи було кохання, велике і чисте. Пізніше, вже дорослими п'ючи пиво з тим хлопцем, вони сміялись і повірити не могли, що всі ці дурниці і надумування були тоді їхнім справжнім життям. Але тоді їй було так тепло думати про нього. І його невзаємність лише приправляла почуття гострою приправою. Знову ж, як виявилось згодом, невзаємність не була аж такою вже невзаємністю - швидше, нерішучістю і зайнятістю іншими справами. Але тоді все мало бути саме так. Еліза мріяла стати красивою, сподобатись йому і зустрітися з ним вже тоді, коли буде красивою. І нанести парфуми під коліна, і йти поряд з ним - навіть не за руку, бо це ж знепритомніти можна навіть якщо за руки з ним взятися... І весняне сонце буде світити на них, таких красивих і надзвичайних. Вона думала про це щоразу, як в животі булькало і вона пила гарячий чай без цукру. "Навіть добре, - думала вона, - що зараз він не виявляє жодної уваги до мене. От стану красивою, і тоді..."
Це все ще була та дівчина, яка давала оголошення в газеті та орендувала на літо абонентську скриньку на головній пошті. І якби хтось знав її таємниці, то точно подивувався би, як легко і просто вона могла ставитися до одних хлопців і як трепетно - до інших. До свого великого кохання вона ставилася як до безтілесної душі. Не хотіла б обняти його, не хотіла би схилити голову на його плече. Чи то - просто не мріяла про таке?

Одного вечора, трохи менш холодного, бо мама смажила деруни і їхній запах додавав тепла помешканню, - на тумбочці біля дзеркала задзвонив телефон.
- Так, хвильку.. Елізо! - гукнула мама, - візьми, будь ласка, слухавку.
Мамині брови були підняті догори на максимальну висоту. Еліза навіть не встигла захвилюватись як слід і перебрати варіанти, хто б це міг бути.
- Привіт, - почула вона знайомий хлопчачий голос. І хвилювання зникло.
- Привіт, - майже роздратовано відповіла вона. - Звідки у тебе мій номер?
- Так ти ж сама писала його в листі, перед тим як ми... як ми зустрілися.
Точно! Як вона могла забути?
- Ми не домовлялися дзвонити, - сказав він, зачекавши пару секунд. - Але я... я думав про тебе весь час.
- Чотири місяці?
Він зітхнув.
- Ну, не всі чотири. Але знаєш, може давай якось погуляємо.
Це було неправильно, на думку Елізи. Вона "пройшла" його вже давно, і навіть не думала, як ставиться до нього. Власне, оголошення в газеті їй було потрібне для того, щоб уникнути всіх цих етапів "погуляємо". Але... Зрештою, вона ще не схудла. А отже, прогулянки мрії ще попереду, тож наразі.. чому б не погуляти з кимось звичайним, реальним?
- А давай якось, - сказала вона безбарвно.
Він зрадів так, наче посмішка була звуком.
- Давай завтра?
- Давай. Біля пам'ятника?
- О п'ятій.

Вона йшла до пам'ятника у своєму помаранчевому пальті, а він махав їй рукою і радісно йшов назустріч.
- Як справи? Як навчання? Куди попрямуємо?
- Догори, - посміхнулася вона.
І вони пішли спершу на центральну площу міста, тоді - до парку, тоді - справді догори, на невеличкі але крутенькі гори одного відомого райончика. Вони йшли, відчиняючи місто перед собою. Місто, яке щоразу мало чим подивувати і щоразу там було де заблукати. Еліза відчувала, що захекується і раділа холоду, який вберігав її щоки від темно-червоного кольору фізичної втоми. Стоп, сказала вона собі раптом. Цей хлопець бачив її повністю роздягненою, і, скорше за все, червоні щоки - теж. Чого ж тепер вигадувати? З цією думкою напруга зійшла з неї, і вона змогла підтримувати жарти та бачити довкола більше цікавого.
- Їсти страшенно хочеться, - засміявся її супутник. - Купимо якогось печива?
- Ні, дякую, - відповіла Еліза. - Або - купи собі, коли посадиш мене на автобус. Вже трохи пізно.
Насправді, була лише сьома година вечора. Але темне небо натякало на близьку ніч.
Якби вони були дорослі, він обов'язково сказав би щось на кшталт "Що ж то ми з тобою все якось навпаки..." А тоді він просто подивився на неї з цією думкою. Але без розчарування. Це вже Еліза бачила напевне. Він телефонував їй радісно, і гуляв з нею радісно. І він був вищий за неї, що чомусь відігравало тоді важливу роль. Вони не обійнялися на прощання, але відстань була достатньо малою, щоб почути від нього легкий приємний запах. Чистоти, прасуваня, випраної білизни. Спокою якогось. Автобус приїхав швидко, тож знітитися було ніколи.
Дорогою додому Еліза вперше подумала, що деякі люди в її житті - чомусь як чернетка, а деякі - як той омріяний, запашний, щойно з магазину канцтоварів зошит на 96 аркушів, який так хочеться розпочати у вересні ідеальним почерком і без жодного закреслення. І чомусь так завжди стається, що аркуш за аркушем псується в цьому зошиті. Псується - і видирається...

© Yulia Olekh
Blondo4ka, shemely, Vinnikomachka та 9 іншим подобається це.
  • lilochok
  • cjomcjomka
  • mamvasulka
  • Dominika
  • Khustyanka
  • Vinnikomachka
You need to be logged in to comment