Вірші Ксенислава Крапка

Поки осінь складає в букети оманливість мрій. .
Поки осінь складає в букети оманливість мрій,
Поки бабине літо збирає надії у рій,
Твоє серце присіло на лавку в старенькому парку…
І читає, здається, пошарпаний томик Ремарка
– Втім, то тільки здається, бо майже по літньому парко,
А ілюзії – майже провидці сердечних затій…

Ти заманюєш осінь, хапаєш її за букет,
Ти їй кажеш привіт, я давно тебе в гості чекаю
– Ти вже знаєш мене – в мене печиво з тмином до чаю,
Ти заходь, коли хочеш, я маю для тебе секрет,
Потребую поради, і вже цілу вічність чекаю.
А вона тобі каже – ти все собі знаєш сама,
Ну а ти? Ти їй віриш - бо виходу в тебе нема.

Ти ведеш діалог із одною з колишніх тебе,
Із отою, яка не з Адамових точно ребе́р,
Бо куди ж його ребра, як серце твердіше за крицю?
І ти кажеш собі, що у грудях десь взявся надлом,
І тепер ти летиш дуже низько, з побитим крилом,
І колишня ота розуміє, киває – було,
А тоді усміхається і поправляє спідницю…


Ти така ж, як вона – тільки більше уже не тверда,
Ти обходиш каміння, минаєш його, як вода,
І стараєшся зовсім не думати про наболіле…
Якби мова про тіло – а мова ж таки не про тіло,
Хоч потреба обіймів давно вже в тобі переспіла,
Лікарі не лікують підбиті уявлені крила,
Але ми не про тіло, бо є важливіше за тіло,
Важливіше, ніж дихання в спину й непевна хода…

Твоє серце – мов глина, та бракне над ним гончара,
Ти обпалюєш пальці, бо саме гаряча пора,
І обвітрюєш губи, і сонцем висвітлюєш коси…
І здається щоденне-буденне – таке напускне,
І подібно, що вічність оця нізащо не мине,
Бо ти їй про хороше, а їй все сумне і сумне,
І зима не прийде, поки ти її теж не запросиш…