Жертовне материнство. Те, що хочеться пояснити

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 530

Бабуся з дитинства компостувала нам з сестрою мізки: ваша мама життя для вас поклала, ваша мама всім для вас жертвувала... далі, звісно, було ... а ви! - і по ситуації логічне продовження. Памятаю то від своїх 7, відповідно, Янчиних 3. Бабцю бачили місяць в році, і щороку - одне і те саме. Проте я над цими її словами ніколи по-справжньому не замислювалась. Аж до своїх 24, а точніше - до народження Сергійчика. А точніше, до сьогодні, коли раптом захотілось відповісти і бабусі і багатьом своїм знайомим.
все частіше стала чути: "о, так, мами не досипляють ночей, годуючі - в усьому собі відмовляють, щоб дитинці не шкодило... така наша доля!" або "ну на те ми і мами, щоб переживати за своїх дітей, бо ми ж їх так любимо..."
Якась така вимальовується постать худої втомленої жінки, що страждає заради своїх малят. Але хіба ж це - те, до чого треба прямувати?
Для мене - ні.
Тобто, я розумію і свідомо говорю: якщо треба, я життя своє покладу не замислюючись заради дітей. І я знаю про що говорю, бо я знаю, що таке - крихітна дитина на межі життя і смерті. Знаю, як це - коли тобі говорять: "Ти така ще молода, ще будуть в тебе діти", а ти захрипшим голосом просиш перелити йому твою кров - скільки треба, хоч всю, і невимовно тішишся що група-резус у тебе і малюсі співпадають. І рахуєш години кризового періоду, а вони так тягнуться...5...7...8... динаміка...буде жити...
Але в нормальному житті я не хочу на рівному місці жертвувати. "оБожемій, ти їси помідори? годуючи 5-місячну дитину?" - моя мама перестала закочувати очі тільки коли вже сам Сергій без всякої шкоди для себе став обсмоктувати персик. Так, я їла і їм все крім того що в смужечку, клітиночку і того, що ворушиться :)
Вагітною теж наслухалась. "Ти на дієтах сидиш, бо не хочеш фігуру псувати, а дитина тобі байдуже" - то тому, що я не їла по ночах і взагалі, вела звичний спосіб життя. Закрились всі гуртом, коли Сергій народився поза 4 кг. Чого не можу пробачити ніяк - коли родичі мене звинувачували в тому, що мої діти - небажані. Намагались поспівчувати, що "так получилось". Бо я надто вже пофігістично ставилась до вагітності, лікарі - для галочки, блювання - норма, не лежала пластом вдома і не просила про допомогу. А я не вважаю, що вагітність - стрес для організму. Для мене вже так і взагалі - нормальний стан.
"ти не переживаєш за дітей?" ні, не переживаю. Я відчуваю їх так добре, що я знаю: добре їм+добре мені=добре нам, і в цій системі я одразу відчую, якщо щось зрушить зі статус кво. Тому мої діти можуть повзти по нестерильній траві, бабратись в пилюці і потім я митиму їх стерпно-зимною водою (так, щоб ніхто не бачив і не казав вкотре, що краще в дітдом віддати, ніж з такою мамою)
ну не жертовна я. геть чисто. Практично ні в чому собі не відмовляю у звязку з дітьми - і за собою їх скрізь тягаю, куди треба мені поїхати. Просто стараюсь зробити цю "подорож" цікавою для них.
Так само ніхто не розумів мене, коли я робила все, щоб не було кесарського розтину з Сергійчиком. Часом мені казали, що "нормальна мати дасть себе на стрічечки порізати, аби тільки з дитиною все було добре, а ти..." "ти просто не знаєш, який то дар - життя". А я про дар життя сама багато що можу розповісти. Дмитрик - не перша моя вагітність, а Сергійчик - не третя. Я знаю, що таке відчай, і про дорогоцінність своїх дітей - також. Просто ну не хочеться страждати на рівному місці, не хочеться просто так проходити муки післяопераційного періоду. Ну але менше з тим.
Якщо колись я скажу своїм дітям: "та я для вас... а ви...!" - бийте мене по чому попадете. Бо я нічим для своїх дітей не жертвую, а тільки тішусь ними цілі дні І вважаю, що то нормально!
  • Markkomp
  • Nastylove
  • Just me
  • cjomcjomka
  • Kaljakamaljaka
  • Artemida
  • Ligymunka
  • сніжна
  • StarKa
You need to be logged in to comment