Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Я дуже старалася не писати нічого до виборів.
    Але не змогла :)


    В траве сидел Володя,
    он был хороший, вроде,
    но был слугой урода
    и с Бенею дружил.
    Однажды, обкурившись,
    с героем фильма слившись,
    Он чисто по приколу
    гарантом стать решил.

    (Представьте себе, представьте себе -
    Он чисто по приколу.
    Представьте себе, представьте себе -
    Гарантом стать решил.)

    Все думали, что шутка,
    Но скоро стало жутко:
    Володя-проститутка -
    И правда, кандидат.
    Ему не надо "мовы":
    "Привет-медвед-здорово,
    Ну что вы, право слово,
    Ведь ясно всё, ребят".

    А дальше - всё страшнее:
    он рейтинги имеет,..
    неужто одолеет
    и будет прецедент?
    Чтоб у страны профанов
    И КВНофанов
    В итоге появился
    Достойный президент?

    (Представьте себе, представьте себе -
    В итоге появился
    Представьте себе, представьте себе, -
    Достойній президент.)

    Нет, дошутились, братцы.
    Пора за разум браться.
    Ведь будет всё меняться,
    Но как - решаем мы.
    И если глас народа -
    Зелёненький Володя,
    То нам одна дорога -
    В мир глупости и тьмы.
    Atra, Sandoryk, fantazerka та 18 іншим подобається це.
  2. Я дуже давно стикаюся з цією проблемою.
    Кілька років тому дізналася, що вона називається "віктім блеймінг"
    Думаю, це одне з найбільших зол на Землі. Кому зле, той і винен.
    Ні, я не відміняю відповідальності за власні вчинки і активної життєвої позиції.
    Але десь поміж всім тим "позбавленням від токсичного спілкування" і "формуванням правильного оточення" важливо не відсікати тих, хто страждає.
    Малий кадр цього явища - у моєму блозі.
    Nastasime, Натуля, Barnaulka та 10 іншим подобається це.
  3. Всіх вітаю з 8 березня!
    Ділюся багатобуквієм на одну з важливих жіночих темВ декрет краще не ходити!
    Louth, Havronia, Shapokliak та 9 іншим подобається це.
  4. Мій досвід грудного вигодовування малят - сумарно понад 8 років. За цей час я була худенькою, важкенькою, сумненькою, веселенькою їла багато м'яса, була вегетаріанкою, слідувала дієті годуючих і наминала полуницю. І діти на ГВ росли різними.
    З Дмитриком в 2 міс були в лікарні. Сергій вперше завірусячив в 10 міс. Дмитро і Віруня росли пампухами. Сергійко і Лідія - легкими, мов пташенята солодкі.
    І кожного разу як я маю немовля, хоч раз проскочить десь - добре, що в тебе є молоко.
    А молоко - воно така цікава річ. Не від їжі і не від зовнішніх обставин залежить.
    Вагітною я часто думала про цей контакт "шкіра до шкіри" - чому він є такий важливий для вироблення молока?
    Але "шкіра до шкіри" - це абсолютно недостатній опис :) Носик... Носик крихітного вовтузика, який риється і чмихає, наче крихітний їжачок під ковдрою завівся. Лапки маму мняцькають, дихання малючка пахне солодко. І мама бере, пригортає. Велика м'яка мама. Гріє малесеньке, ніжне своє зьо. І любить його до сліз. Але не плаче очима, а серце плаче від тої любові - молочком.
    Грудне молоко - суцільні почуття. Без слів і без пояснень. Вдень, коли на маму дивляться очка її любимого нямціка, молоко тече ріками. Вночі грілочка теплесенька під ковдрою попросить гамцяти, а мама - тут як тут. І я вже десь казала, але не раз замислююсь і досі: в якому правильному місці розташовані молочні залози :) Були б вони десь на спині чи на плечі, чи відчіплялись би - для роботи було би легше, але вочевидь вищий задум щодо ГВ не обмежується складовою "їжа" :) Ляля коло грудей - животик неймовірний на маминому животі. Голівка запашна солодка прямо у мами під носом. Мама вухо прикладе - і чує, як її дитинчаточко ковтає, наїдається. Малюся гріється взимку і охолоджується влітку або якщо температурить. Мама тихенько шепоче щось у іграшкове вушко. Зьо крихітне у півсні посміхається і лоскотно знизує плечиками.
    Так само я немало думала про емоції підчас годування. Часом мама переживає страх, біль, не знає, що їй робити в світі. І тоді цей мікросвіт під ковдрою чи навіть під слінгокурткою - це теж спасіння. Я завжди уявляю, що всі складнощі залишаються в голові. А в молоко йдуть тільки любов і така якась... особлива готовність заплакати з серця. Без сліз, сопель і привертання уваги. Так тихенько і невидимо. Важко, коли від стресу спазмують протоки молочні, і молоко ніби є, але не виходить. І не можна ж розкиснути в усьому, а "молочно розслабитись" - необхідно. Тоді ця "шкіра до шкіри" і любимі лапки дуже добре допомагають.
    А ще бувають сльози щастя. Тому що я фанатка малюків :) Цей золотий час швидко минає, і починається інший не менш класний період, але тоді вже дитина стає людинкою, впізнаваною, такою вже зовсім справжньою. А зьо - це такий подарунок від Бога, який неначе сниться - і потім тільки фотографії нагадають, яке воно було.
    Досі не знаю, чим я заслужила таке щастя. Вже вчетверте бути причетною до зростання малюсі. Яка ж я багата мама!
    Gala, Magnolia, Freedom UK та 38 іншим подобається це.
  5. Може, тому, що вона - така легесенька...
    Може, тому, що вона - вже четверта...
    А зрештою, хіба має бути на це причина?
    Вона... така...
    ФБ мені приносить спогади про минулий рік... тоді стільки всього було інакше.
    А тепер - є вона. Моя Лідія. Яка живе на мені, у мене постійно в руках. Коло мене на ліжку, на мені - у слінгу. І мені все її мало. Я нюхаю, цілую, вдихаю, мацаю, фотографую, намагаюсь зберегти побільше з цих безцінних перших місяців. А час летить.
    І ось - буквально за 2 дні Лідія сіла, потім поповзла на животику, а тоді доповзла до опори і встала. Як??? Ну як цей комочок міг ще і встати?
    Тоді ж з'явився і харчовий інтерес. Малюсічка радісно поїла гречаника, домашнього хлібчика, печива з насінням. І тепер обід на роботу я ношу не лише собі :)

    А потім вона сказала "тата". І ще всякі звуки, з яких старші діти виловлюють "ляля Ліда", а я нічого не виловлюю, просто тану від того голосочка нереально солодкого.
    І так захотілось пригадати її найдрібніший час.. Я відкрила на телефоні відео перших хвилин її життя - круглий комочок Лідія.
    Вагітною я переживала, що зачерствіла і не зможу більше так полюбити маля. Що в мене складний час і я не матиму сили полюбити, радісно годувати, сюсюкати.
    Але вона народилась. І вже наступного ранку я тримала її на руках і говорила в її крихітний носик:
    - You... ladybug...
    А коли їй був тиждень, я побачила, що годую її без проблем, і з величезною радістю.
    Вона народилась навесні, і в неї був дуже малий мінімум одягу. Я багато, багато тримала її роздягненою на своєму животі. І вона вкладалась у мене ,як деталька у пазл :) Вона спала на моєму животі.
    Коли їй було 10 днів, ми вдягались надвір і вона плакала. Я заспокоювала її, похитуючи на руках і наспівуючи в пухнасту маківку:

    buggy-buggy-buggy-buggy
    Mommy's buggy-buggy-bug
    Mommy's tiny tiny lady, -
    Mommy's tiny ladybug.

    І вона заспокоювалась, підключалась до джерела молочка і засинала. Така малюсінька! Таксист, який возив нас того дня, був в шоці від крихітності.
    А я думала про те, звідки беруться всі ці пісеньки... І час від часу риюсь в неті у пошуках програми для запису нот. Тому що одного ранку на світанку мені прийшла ще одна пісенька, і хоч без нот незрозуміло, наскільки вона прекрасна :), я залишу її тут:

    Do
    You
    Know
    About
    Ladybugs, ladybugs?
    Do
    You
    Know
    What
    Ladybugs are like?

    Ladybugs are tiny,
    Ladybugs are sweet,
    Mommy's tiny ladybug
    Always wants to eat.

    Have
    You
    Seen
    The
    Ladybug, ladybug,
    Yave
    You
    Seen
    The
    Pretty ladybug?

    Ladybugs are tiny,
    Ladybugs are sweet,
    Mommy's tiny ladybug
    Always wants to eat.

    І ще пару куплетів в тім же дусі. Співають у нас вдома це усі :)
    А також, коли вона була зовсім ще малюсінька, ми вважали, що в неї 2 стани: ladybug спить і ladybug IS :) Наприклад: "Що робить tiny bug?" А відповідь: "Ladybug - IS". А про жучка такого краще і не скажеш :) IS він, та й усе :)

    Її волоссячко росте й росте. І вже закриває оченята. Стригти гривку я не хочу, тож плету косичку з 3-4 ланочок і зав'язую крихітною резиночкою. А також маємо пов'язочку від чудової майстрині. І Лідді у ній - просто мега стильна.
    Взагалі, всі речі, які я для неї придбала наперед, підійшли і "як там і були". Досвід материнства, як-не-як :)

    Моє серце з нею - м'яке і розплавлене. Наче зі сторони спостерігаю себе в цьому стані і почуваюсь як Земля: ззовні - тверда і міцна, а всередині - полум'я. Полум'я любові до малят.
    Складний період життя триває. Ні, це зовсім не означає, що Лідді народилася невчасно. Це надзвичайне малючисько, і я просто не можу повірити, що вона справді у мене є.
    Солодкі оченята. Липкі малюсінькі лапки. Животик нереально м'якенький. Вушка оксамитові. Голівка пухнаста-пухнаста, і пух той пахне так, що сльози навертаються. І голос.
    Пишу про неї, пишу - і завершити не можу. На чому би поставити три крапки?
    А ось на чому. Телефонує мені Дмитрикова класна керівничка. І між іншим каже: "Він такий надзвичайний хлопець. Так любить Вашу маленьку Лідію. Так розповідає про її запах - що вона пахне молочком і малесенькою дитинкою".
    Але про нього я потім якось розповім. Бо він і tiny bug - це окрема тема.
    MarMar, svoybox, Shapokliak та 29 іншим подобається це.
  6. Почати навіть з того, що зміни - це завжди дії. Витрата ресурсу.
    А потребуємо змін ми, м'яко кажучи, не завжди з його надлишку.
    І от сидиш ти такий, і розумієш, що так далі не можна. І думка скаженим м'ячиком стрибає: "давай, вперед", а сил нема. Причім "сидиш" - це ж образно. Ти по шию в справах, по самі ті, яких у мене нема, - в залученостях, підтримці звичного стану, обов'язках... про бажання помовчу. А тут треба стрибнути вище.
    Так, можна бути занудою. Сказати, що "от якби раніше ти трохи краще вчив англійську, трохи далекоглядніше обирав спеціальність..." "а пам'ятаєш конкурс на стажування на 5 курсі? Ти б точно виграв його, якби справді постарався" І ще - звісно, на всілякі додаткові курси можна було б ходити крім основної освіти. Але я вже давно кажу, що оце "треба було" - один з найбільш токсичних способів подачі інформації. Який, замість пошуку можливостей тепер і зараз змушує зануритись в минуле і безперспективно та болісно копирсатись у ньому в пошуках виправдань.
    А які виправдання ми шукаємо собі, коли відмовляємось від змін, які необхідні сьогодні?
    "Завжди терпів - і ще потерплю"?
    "Я і так немало досягла, зважаючи на мої обставини"?
    "Щоб щось змінити, мені потрібно 1), 2), 3)..." ?

    Думаю, якщо знаходяться виправдання - значить, змін ми або не потребуємо насправді, або ситуація вже вийшла у патологічну площину і спершу потребує лікування, а тоді вже покращень.
    Про патологічну знаю, нажаль не з чуток.
    Але все ж маю надію, що в більшості людей бажанню змін протистоїть не хвороба, а щось більш повсякденне. Цей "out of the box", який на практиці не такий яскравий і радісний. Швидше - виклик без знаку + або -. Зробити нетипове для себе... Дивне? Помилкове? Просто інакше? Це складно. Адже ми живемо не у вакуумі. Подивляться. Подумають. Запитають: а чого це ти? Доведеться відповідати. Це хороше тренування - відповідати. Ставити собі питання на кожному кроці: навіщо я це роблю? - і відповідати на нього та перевіряти, куди ми рухаємось з усіма тими відповідями. Так потроху формується ще дещо, невипадково спільнокореневе: від-по-ві-даль-ність. Відповідаючи за кроки в напрямку змін, ми робимо їх вже з меншим острахом.
    Хоча, це все одно не означає, що буде просто чи спокійно.
    Дехто каже, що найкращі зміни - ті, що стаються самі собою. А я кажу, що - не лише. Ті, назустріч яким ми готові порухатись - також прекрасні, однозначно. Бо вони нас розвивають. І навіть якщо зміна, заради якої ми цього разу піднапряглись, не принесла потрібного результату, ми вже знаємо, що робити, коли наступний шанс замайорить і відгукнеться в думці. Вже є сформований тип реакції і вже трохи менше страху.
    Так, в боротьбі зі страхом змін перемога - це зменшення страху, а не його ліквідація.
    І я потроху щодня перемагаю...
    fantazerka, Козенятко, shemely та 13 іншим подобається це.
  7. У мене червоний диплом. І я цим пишаюся.
    Щоправда, я довго пишалася і тим, що освіту здобувала безкоштовно. Але нещодавно мене спитали так прямо і так правильно: "А ти вважаєш всіх, хто вчився на платному, му*аками?" - що довелося замислитися. Кому і коли та безкоштовність потрібна?
    Ну звичайно, отим словом не оперую. Але так, я вважала себе трохи краще від більшості тих, хто вчився на платному. В них менше конкурс був при вступі (переважно). В них рівень відповідальності був інший - по-перше, стипендії нема і так, незалежно від оцінок; по-друге, жили вони не на стипендію.
    Для мене вартість семестру платного навчання були космічні гроші. Мама не працювала, тато був пенсіонером. Платне навчання - це була інша реальність. Взагалі, вища освіта для мене була трохи казкою, бо якби я не вступила на державне - то пішла б мити підлоги в лікарні і загалом ніхто мене вчитись не змушував, - але це зовсім інша історія.
    Платне навчання, дорогі вистави, платні події, платні курси... воно йшло якимось ланцюжком. І одна частина "населення" Універу йшла тим шляхом. А інша частина (і Ваша покірна слуга) вишуковували інфу по книжках, приймали незрозумілі запрошення на каву від чуваків, які могли дати цінні інтерв'ю, і отримували рівно стільки ж азарту від впольованого безкоштовного, скільки "платники" - статусності від свого оплаченого.

    Універ лишився позаду, і диплом свій я вважаю все ж досягненням, а вищу освіту свою - мрією, яка збулася. Мені реально пощастило усвідомити свою потребу і прийти до її задоволення саме так, як я хотіла.
    Але час спливав. Дорослість зміщувала акценти. Тепер вже полювати на безкоштовне було прикольно, але не престижно. Настав час, коли стало нормальним - могти дозволити собі платну подію, платне членство десь, платний прийом/бал/участь_десь_там.
    Чи було легко перемінювати своє ставлення? Ні. Було відверто страшно. І я досі не можу сказати, що легко інвестую: в мене у голові ціла комісія мусить засісти за глінтвейном, щоб прийняти рішення на видачу грошей на розвиток.
    Цікаво, що в тих, хто вчився на платному, таких проблем та питань менше. Ім модернізація сприйняття цінного як платного "зайшла" швидше та органічніше, і саме вони першими прийшли до "платних можливостей". Я беру це в лапки, тому що зараз вже досить очевидно, що "платні можливості" - вони усе ж чесні. Чесніші від безкоштовних.
    Маючи досвід долучення до організації навчальних зустрічей, я бачу разючу різницю в подіях безкоштовних та тих, за які треба заплатити хоча б 200 грн. Люди ті самі. Але чомусь на безкоштовні запізнюються, підчас лекції пишуть у вайбері. На перерві печивом запихаються. А щойно зареєструвались наперед та оплатили - як приходять вчасно, з блокнотами. І уважно пропрацьовують цей час, щоб не втратити нічого.
    Спитатись потім тих, хто сходив на платну подію чи курси, - більшість говорить про те, що "отримали більше, ніж заплатили". Саме цією фразою. Може, це підсвідоме бажання зекономити так виривається? Мовляв, воно коштує набагато більше насправді, а мені от пощастило тут і зараз отримати це дешевше. А може - і в це я хочу вірити більше, - свідомо підійшовши до оплаченої можливості, люди витиснули з цієї можливості максимум. І отримали заслужений результат.

    Може, річ у тім, що принципово різні речі - платити "за когось" і "платити за себе"?
    Тоді цілком логічно, що "таткові дітки" вчились сяк-так, а сам татко, заплативши за себе і маючи чітку мету, - цілком старанно.

    Так, я знаю і багатьох старанних студентів платного відділення.
    І тих, хто в дорослому віці жлобить собі на розвиток.
    І взагалі нічого в світі нема однозначного. Але "з нічого нічого не береться", тож по результат варто йти з готовністю інвестувати.
    "По-моему, так" (с) Вінні-Пух
    Magnoliya, Cybulynka, Kroshka Enot та 2 іншим подобається це.
  8. Так сталось, що вчора мої сини пропустили шкільний День Пам'яті Голодомору. Донька в садочку брала участь у флешмобі "жменька зерна", але я не впевнена, котре з зерен проросло в її свідомості, - тому вирішила посадити і своє.
    А садити його непросто.
    Насправді, так сталось, що це перша в моєму житті така розмова з дітьми - від А до Я про голодомор. Раніше я старалась "підшивати" і "допояснювати" інформацію, яку вони отримували з більш централізованих джерел. Згодом розповім, чому так. Та сьогодні все мусило змінитися.
    Кожна мама знає і відчуває, наскільки можна додавати подробиці, підсилювати враження чи навпаки - згладжувати його для дитячої психіки. Тому мені не хотілося починати розмови з "Жовтого князя" чи іншої шокотерапії: з того, як я відчуваю сучасне юнацтво, воно в кращому разі сприйме це як якісний жахливчик. В думаючу частину душі всі ці подробиці наразі не пустить підсвідомість. Там ще нема "полички" для цієї інформації, і саме цю поличку ми і маємо створити як батьки, вчителі, покоління. Сучасним дітям взагалі треба чимпоменше готової інформації і чимпобільше "поличок" та міцні цінності, через які фільтруватиметься інформація при подальшому її зборі.
    Думаю, про жахи голодомору говорити з маленькими та юними можна буде лише тоді, коли буде визначене і закріплене основне. А от це основне я зобов'язана вкласти їм як мама, як носій та передавач у спадок їхньої генетичної свідомості. Зрештою, саме здатність передати правду і є тим вистражданим правом, яким я дорожу найбільше в нинішньому контексті. І саме для того, щоб правда, мова, віра і нація померли, - було влаштовано геноцид. Сьогодні я наголошую на цьому слові собі і своїм дітям. І впевнена, що дитина, яка знає слова "інтернет", "пошуковик", "програма", може і має знати слово "геноцид" та його значення для нашого народу.
    Отже, сьогодні - день, в який всі українці мають згадати, дати визначення і об'єднатись в розумінні історичної правди. Та передати цю правду наступному поколінню. Правду про злочин проти людства.

    Багато хто говорить про особисте, і мені також є що сказати. Я - етнічна росіянка, вчилась у російській школі і вивчала історію - цілком зрозуміло, ким переписану. Досі пам'ятаю, як нам пояснювали про "неврожайний рік" та "збіг обставин". І як ми протягом вивчення теми голодомору не спілкувались з українськими класами в паралелі. Нам не забороняли, просто якось не клеїлось спілкування. А спогади росіян з прикордонних територій, які також постраждали як у 1932-33, так і в 1946-47, використовували як доказ того, що "нічого особистого до українців не було: це просто неврожай". Знаєте, воно було логічно та переконливо. І говорили це люди, яким ми довіряли. Тому змінювати свою думку було дуже боляче. І все ж цей досвід перепрограмування свідомості я вважаю безцінним. Бо зсередини знаю, які аргументи треба упередити, щоб зберегти правильне розуміння речей.
    Голод в селах моєї бабці та дідуся - насправді це було "за компанію". Тим страшніше виглядає знищення народу голодом, що заради нього і "своїх під роздачу" не шкода. Мені навіть писати про це тремтять руки. Що вже і говорити про те, що провести виховну бесіду для своїх дітей я... почувалась не вправі, буквально донедавна. А потім зрозуміла: "демографічна ситуація" може покращуватись лише тоді, коли народжені діти виростають свідомими. Самої лише народжуваності та "вирощування" дітей недостатньо, і час включатись в складні теми на повну - для мене настав.

    Починаючи цю розмову, я дуже хвилювалась. Дітям моїм 10, майже 7, 5 і півроку. Тож організувати належну увагу непросто, а мені було б важко продовжувати говорити про голодомор вперше під сміх чи підстрибування когось з них. Та вони сіли і слухали. А потім питались. Слухали знов. І з кожним питанням я хвилювалась ще більше, але ми виходили до все конструктивніших та все практичніших висновків.

    Висновків про те, що ми (як сім'я) - нащадки і спадкоємці великого народу, який не вдалося знищити.
    Про те, що визначення голодомору як "злочин", "геноцид" не мають бути затерті, перетягнуті і викривлені, і саме для цього ми щороку влаштовуємо дні пам'яті.
    Про те, що нам потрібно працювати над відновленням України. Як нікому іншому. Що зараз нас хочуть послабити іншим шляхом - сприяючи отупінню і перетворенню громадян в "населення". А ми не маємо цього допустити. Що своїм розумом, твердістю, правильною позицією маємо горою стояти за себе і за всіх, кого знищили.
    Про те, що пам'ять про геноцид українців імперіалістичними амбіціями Росії не має бути підставою для агресії до сучасних росіян як народу, а тим більше - національної меншини в Україні.
    В нас є з ким воювати. Є що будувати. І є обов'язок пам'яті.

    Сьогодні, вже менш ніж за годину наша свічка буде у вікні. Це буде вияв нашого суму за загиблими від голоду. Та знак поповнення народу ще декількома маленькими розуміючими громадянами.
    shemely, Ripka, podolyanochka та 14 іншим подобається це.
  9. "А ти готова боротись за свою сім'ю?"
    "Залежить - з ким", - кажу я, як виявляється, в голос, і припіднімаюсь з подушки. 23:21, діти міцно сплять і соплять на різні голоси. Ляля у животі скаче. За вікном світло від снігу.
    Я билась з дівчатами за хлопців. З дорослою жінкою - за коханця. Я брала в руки шматок арматури і пояснювала зловмиснику, що можу захистити себе і не раджу йому цього перевіряти, як саме.
    Але "боротись за сім'ю"... Не знаю, напевно, я трохи інакше розуміла цю фразу, коли вирішила, що не боротимусь.
    В голові дуже часто спливали всякі картинки з дитинства. Коли до мами приходили подружки чи знайомі. І за зачиненими дверима кухні не було видно, хто з них палить, але розмови було чути прекрасно. Я ще тоді дивувалась, скільки розлучених жінок. Мимоволі відмічала, що всі розлучені - яскравіші і, можливо, набагато більш впевнені в собі, ніж моя мама. Але мама була мудріша. Принаймні, так казала бабця і всі, включно з тими розлученими подругами. Вона багато терпіла, лише щоб зберегти сім'ю. І це чомусь було правильно. Я не знала, чому. Але на підсвідомому рівні було цілком логічно, що правильне робити складніше, ніж неправильне.
    Я росла, і багато з того, що подавалось як істина, виявлялось неправдою. Принаймні, у моїй практиці. І за деякий час навіть перевіряти ті "істини" вже не хотілося зовсім, не говорячи про те, щоб вірити в них хоч на хвилинку.

    "А де ж тоді любов?" - сльози хотіли накотитись, але зупинились. Їх вже не було. Вони вже витекли давно і надовго, і витекли саме за любов'ю. У склідній життєвій ситуації мені виявилось дуже цінним побачити, що і один в полі - воїн. Що я сама здатна впоратись зі всім, і що мене неможливо "кинути", бо я нікому не належу і ні від кого не залежу. Інша річ - почуття. Я зрозуміла, що попри не_потребування матеріального забезпечення, аліментів тощо є щось, що видерлось би з мого серця з кров'ю після розлучення. Він сам. Не "щось, що він робив для мене", не секс навіть - будемо чесні: кількість сексу від шлюбного статусу не залежить зовсім. Він, як близька людина, - ось що було вартим сліз, і витиснуло стільки тих сліз з мене.
    Я знала одне: якщо з ним щось трапиться, я буду там тієї ж миті. Якщо для його життя треба буде мою кров чи будь-який з органів - я віддам і піду з лікарні швидше, ніж він прокинеться. Але я не буду тримати його біля себе. Дітьми, зобов'язаннями, тією ж любов'ю. Як і не тримала ніколи. Пишу про себе, наче я якась дуже шляхетна. Ні, я погана дружина, і багато чого робила не виходячи з того, що я - дружина, взагалі. Натомість мене ніхто не образив, ніхто не скривдив. Так - вийшло. І стоячи на порозі прощання, я не мала жодних претензій. Тільки біль від своєї любові, яка тепер вже не дуже узгоджувалась з обставинами. Але не звинувачення.

    Натомість розлучені жінки, яких я знала раніше, нерідко демонізували "колишніх". Про них розповідали всяке неприємне. З ними скандалили за аліменти. Їм дорікали дітьми - починаючи від мук у пологах і закінчуючи тяжкістю виховання. Всі складні риси дітей приписували виключно непутящому батькові. Я слухала, дивилась, і ближче до 16 була доконечно впевнена, що заміж - це пережиток минулого. Принаймні, якось не так. Але краще - взагалі не виходити. Хлопцям ,які подобались мені, подобалась така моя позиція. Я знала одне: не буду поливати брудом якогось абстрактного "колишнього", не доведу до того, щоб валятись у нього в ногах ,випрошуючи забезпечення. Стосунки завжди будуть добровільними.

    Сім'я моїх батьків була збережена. Я могла би сказати, що вдячна мамі за це. Чи - що невдячна. Але напевно, це попросту не моє діло. Особисті стосунки, особистий вибір.

    Лишатись самій в різних ситуаціях - здається, колись це було страшно. Але що більше накопичувалось ситуацій, досвіду їх "розрулення" тощо - страх минав. Зворотня сторона - зростаюча недовірливість - також була недоліком "який треба лікувати" досить недовго. З настанням певного віку я раптом зрозуміла, що це частина мене - це невміння покластись, "бути разом", вірити безоглядно. І що якщо я нікого цим не ображатиму - то маю право на свою недовірливість. Тим більше, що часом вона просто переходила в уважну адекватність.
    Вагітність другою донькою була тяжкою. Ніхто об'єктивно не міг запевнити мене ні про шанси її зберегти, ні про шанси виносити. Натомість, у зворотньому запевняли цілком спокійно. Тому я перейшла у спілкування про вагітність виключно у віртуальній площині. У мене була я і була моя малюся. Ми - екіпаж танку. Кожен тиждень був відвойований, і за якийсь час тижнів було вже багато. А коли вона рухалась вже впевнено і часто, з'явилась впевненість. Ось - вона. Ось - я. І ми змогли багато, отже, зможемо ще і більше.

    І все одно, воно мимоволі якось получається.. ось - я, хороша така вся. І сама, і все можу, і я молодець.
    Я - молодець завжди. Але мало бути не про це.
    Просто в світі звинувачень, претензій і "тягнення ковдри на себе" у всіх стосунках я спочатку не могла уявити собі, щоб мені з кимось довелось щось ділити. А потім в ситуації, коли дещо почало ділитись саме собою, я зрозуміла, що краще буду без ковдри. Що оця моя позиція "ніхто мені нічого не винен і я нічого нікому не винна" - цілком життєздатна, навіть коли все дуже складно. Але ж так і перевіряється справжність.

    Я рада, що доля зробила наступний крутий поворот. Що я не лишилась сама. Ну, тобто, не в "не сама", звісно, справа. Я рада, що ми разом з ним - з тим, кого я люблю так сильно. Але є річ, якій я рада більше. Можливо, треба було постояти на двох краях зруйнованого мосту і попрощатись щиро для того, щоб відчути це.
    Що - якби це прощання справді було назавжди, моє життя би не закінчилось.
    Що - я сильніша, ніж навіть сама собі могла би уявити.
    Що - попри свою недовірливість, характер і все решта я можу любити всім серцем.
    Що мені так легко на душі попри весь біль - тому, що у мене нема претензій.
    І що якби лишилося одне, останнє слово. Єдине, щире і останнє, - це було би слово "дякую".
    Magnolia, shemely, Ripka та 30 іншим подобається це.
  10. Mother Hedgehog Pregnant: Ти_ж_вагітна: про Право Бути Собою
    Люди загалом схильні судити інших. Шепотітись за спинами. Розпускати чутки зі своїх припущень. Це зручно робити про будь-кого, а особливо - про когось, хто відрізняється. Або - про того, зміни в чийому житті дуже явні і приховати їх неможливо.
    Наприклад, про вагітних.
    Ти ж вагітна! - ця суспільна медаль достатньо розпечена, щоб лишати тавро. Усі довкола значно краще за тебе саму знають про те, що тобі можна, чого не можна, що ти мала би робити і чого не мала би, що ти повинна відчувати, що розвивати ,чого навчатись і про що думати.
    Саме з цих вигадок і сторонніх домислів, а не з реального стану справ, - складається це уявлення про вагітних. Буцімто це круглі істоти зі зниженим IQ, які думають лише про пологи і про дітей; занять у них приблизно три: відвідини лікаря, йога для вагітних і поїсти; вони скрізь чогось вимагають - пільг від держави, місця в транспорті, фінансового забезпечення від усіх можливих джерел, щоб "повноцінно присвятити себе материнству". Вони зобов'язані бути постійно в хорошому настрої - 1) "заради дитини"; 2) "тому що діти - це найбільше щастя", 3) продовжуємо в тому ж дусі до незкінченності. А головне - якщо ти вагітна і смієш бути в нехорошому настрої, не цінувати напоказ і на прапор дар материнства, не думати весь час лише про дітей, - значить, не так-то ти і хотіла цієї вагітності. І все рівно на твоє самопочуття. З самопочуттям вагітних взагалі все просто: всі вагітні мають почуватись дуже добре, але рухатись дуже повільно. Якщо ж вагітна почувається погано - вона має бути в лікарні і не харити своїм синім виглядом оточуючих. Псують, бач, уявлення про щасливе дітонародження! Закрити їх в баню і хай не висовуються.
    А ще - вагітні мають хотіти ("мають хотіти" - це взагалі ключове слово про вагітних) фотографувати свій живіт, вести всякі там рожеві щоденники, спілкуватись з іншими вагітними. Звісно, лише про вагітність і пологи. Якщо ж у них інші зацікавлення, вони не хочуть фотографуватись, - це ще одна ознака небажаної вагітності. Ну що поробиш, плодяться всякі безвідповідальні, поки нормальні порядні люди роками планують.
    Лікарів вагітна має слухати з розвішаними вухами. Ну звісно, пологи - це ж майже операція ,медичний процес. Щоб все було добре, головне - це хороший лікар. Тому що ближче до пологів, то більше вона має проводити часу в усяких установах охорони здоров'я. І почуватись при цьому добре, а охати тільки від усвідомлення важливості свого стану.
    А ще - в усіх цих установах її має супроводжувати чоловік, обов'язково - з обручкою, або мама - обов'язково зі схвильованим (допускається - страждаючим) і усвідомлюючим всю важливість і пафос моменту виглядом. Ну, те, що в супроводжуючих має бути гаманець, не обговорюється.
    Якщо ж ти скрізь сама - ну, сорі, але тут вже про плановану, очікувану вагітність не йдеться.
    А, і ще про вигляд. Якщо ти_ж_вагітна, то по тобі має бути видно все, від чого ти відмовилась заради дитини. Нефарбоване відросле волосся, балахонисті безформенні речі, светр чоловіка і джинси для вагітних - вкупі з втомленим виразом обличчя людини, яка відмовилась від кави і чаю про всяк випадок, якраз підійдуть. Увага, настрій при цьому має бути прекрасний! Що значить - тяжко? Не треба було тоді вагітніти!
    А що це робить бегемотиха у відділі еротичної білизни? Ти_ж_вагітна має носити виключно бавовняну, яка "оптимально виконує гігієнічні функції". І речі по фігурі тобі зовсім ні до чого, ну яка, зрештою, у вагітної фігура. І головне - навіщо вагітній бути сексуальною? Ти що, не читала книжку про те, як знижується лібідо, як шкодить секс підчас вагітності дитині? А що ти взагалі читаєш? Не забувай: тільки і виключно - про вагітність, дітей, грудне вигодовування і крапка. Ну, щодо сексу, на доношеному терміні можеш погоджуватись на нього як на медичну процедуру. Суто заради користі, ніяк інакше. До речі, хай чоловік звикає. Після пологів порядні жінки ледь погоджуються на "це" за пару місяців.
    Ну і присутність батька дитини на пологах. Отого з обручкою, який скрізь ходить за тобою і носить твою куртку. Не забудь затягнути його на курси і впросити бути на партнерських пологах. Можна сльозами, можна в будь-який спосіб. Треба ж йому показати, як дістаються діти. Щоб більше поважав. Ну так, саме ж для цього і "беруть чоловіків на пологи". На слові "беруть" мені яскраво уявляється, як бідолаху тягнуть за пасок штанів.
    Ясна річ, що такі дурниці, як професійне зростання, громадянська позиція, власна думка навіть - мають давно покинути тебе, поступившись місцем памперсам і "як правильно дихати підчас пологів".

    На цьому місці я припиняю стібатись. Принаймні, роблю для цього все можливе.
    Тому що насправді вагітність - це час, коли найбільш природно і нормально - це бути собою. Напевно, як кому, а мені усвідомлення, що я тимчасово - 2 людини в одній - дає відчуття невичерпної сили. Того, що я достатньо міцна, щоб дати захист малюсі в утробі і собі. Того, що я не мушу відповідати чиїмось уявленням і очікуванням.
    І я залишаю за собою найголовніше зі всіх прав на світі - Право Бути Собою. Навіть підчас вагітності.
    Це - право на
    мої яскраві нігті
    мій настрій, який не вписується в канони
    мереживну білизну і панчохи
    мої тверді переконання
    всі мої зацікавлення, які жодним чином не стосуються дітей
    всі мої жарти, які жодним чином не пасують "нормальній вагітній"
    моя сила і мій спокій
    моя книжка, яку я пишу зовсім не про дітей і не для дітей
    бажання чи небажання когось бачити на пологах
    І ще багато, багато іншого.

    А ще - мені все рівно, чи вважає хтось мою вагітність планованою, мою дитину - очікуваною тощо. Адже право на особисте життя - це частина права бути собою. Жити так, як вважаєш за потрібне. Народжувати в такому віці, таку кількість дітей і в такому сімейному статусі, в якому вважаєш за потрібне. Право на привабливість. Часом - право на самотність. Я ні в кого не прошу забезпечення для себе і дітей, і нікому не дозволяю лізти в наше життя з висновками. І напевно, ця свобода відрізнятись і знати собі своє - це найдорожче, що є у мене сьогодні. Те, що дозволяє мені бути впевненою і спокійною. Або - неспокійною. На це я маю право також.

    І я не заперечую, що рожеве, кругле і фотосесії - це чиєсь щире бажання. Рада за всіх, кому свої бажання вдається здійснити. Особливо - якщо при цьому власні бажання не приміряються на інших. Бути собою, без страху і упереджень - напено, найголовніше річ. Навіть коли ти_ж_вагітна.
    shemely, Nespljushka, Ligymunka та 16 іншим подобається це.
  11. Сьогодні прочитала статтю Насті Мельниченко про жіночий оргазм. Суть в тому, що жінки, які не досягають чисто вагінального оргазму, не повинні думати, що вони в чомусь "недо".
    Про секс як вічний і актуальний аспект "міряння" і комерціалізації почуттів та відчуттів я можу говорити довго. І трохи поговорю, от тільки під'єднаю до цієї актуальної теми іншу - не менш чутливу.
    Народження дитини. У фільмі "Пологи як бізнес" ("The Business of Being Born") лікар говорить про те, що розмови про пологи між досвідченими жінками часто зводяться до розстановки акцентів та переваг: в поінформованих та обізнаних колах це виглядає як "жіночий мачизм" - жінка, яка народила природно, з мінімальною кількістю допомоги та втручань, почувається кращою за тих, чиї пологи були медикалізовані чи оперативні. (і часто не стидається повідомити їх про свою кращість). Я пережила це на власній шкірі у повній мірі. Хоч депресія, пов'язана з КР, була викликана моїми внутрішніми процесами, гормональними і з іншої площини, - звинувачення в тому, що я не змогла, що "здоровенна кобила не впоралась народити таку маленьку дитинку", що я не витримала "а колись жінки..." і так далі додало болю дуже суттєво. Саме тому я в розмовах про пологи (дивно, але переважна більшість їх відбувається тут, на форумі; в житті я попри кількість дітей надзвичайно далека від "дитячих" тем) почуваюсь складальником лінії з доміношок. Якщо викладу правильно - буде гарна картинка. Якщо схиблю хоч з однією, хоч з одним словом, - все розвалиться. В чомусь мені легко, тому що попри наявність одного дуже зцілюючого, позитивного, відроджуючого досвіду пологів, - я не вважаю, що цим піднялась на якийсь щабель. З іншого боку, відчуваю за потрібне розповідати час від часу про свій досвід. Тому, що для когось це може стати поштовхом для свого пошуку і свого зцілення. І саме повідомляючи про досвід, дуже важливо пояснити, що він не кращий, просто ось такий був. У нас неординарні і позитивні цифри і факти, але попри це - йдеться не про "пощастило", а про виважений підхід до прийняття рішення. В століття інформації це може зробити для себе кожен бажаючий. А під "це" я маю на увазі зовсім не домашні пологи, а тільки виважене рішення, самостійне і відповідальне. Інтернет "стерпить все" у сенсі того, що в мережі розкидати маячки можна і просто так. А в житті трапляється, що якась жінка в черзі до гінеколога розповідає мені про свій КР, і я розповідаю їй про свій. І вона не питає про кількість моїх дітей і про те, чи не народила я з тих пір, часом, сама. І я не говорю про це.
    Вибухати інформацією провокують лікарі, які ствердним тоном заявляють, що планові повторні КР треба робити "обов'язково в 38 тижнів", що дитина 4,5 кг - це "показ на КР", що "тепер екологія така, і всім треба вітаміни, підтримку вагітності, а потім стимуляцію". Я знаю інше. І це не робить мене кращою чи гіршою, але сучасна доказова медицина таки доводить дещо... що дуже довго не доходить у наші дикі краї. Великою мірою - тому, що невигідно. Невигідна велика кількість вагітних ,які приходять в ЖК лише по документи і послухати серцебиття дитини. Невигідні пологи без домовлянь і купи ліків як на процес народження, так і на післяпологовий період. Невигідно розповісти, що для догляду за малюком достатньо чистої води і мінімум усього одноразового. І ще багато, нереально багато всього невигідно.

    Люди, які живуть в гармонії зі своїм тілом і мають якісне інтимне життя, також нікому не вигідні. В століття інформації простору для маніпуляцій - скільки хочеш і не хочеш. Приємно щось дізнатись, докласти пазлів до своєї картини. Стосовно теорії і практики сексу слова просто "приємно" здебільшого недостатньо. І це знання, на які треба відкриватись, в багатьох сенсах. І у "відкриту", вразливу людину робиться вкид: приміром, якщо ти не отримуєш суто вагінального оргазму, ти - недожінка. Або - якщо ти не хочеш сексу щодня - ти недомужчина. Після внутрішнього вибуху, який спричиняє такий вкид, знищеній людині пропонується вихід у вигляді "ще більш сакральних знань", придбати які можна, звісно, лише за гроші. Булшіт. Не самі знання, звісно, а те, що безкоштовне - точно не дієве. Секс, задоволення, - все це відбувається всередині людини, і лише працюючи з собою зсередини можна дати собі щось нове у відчуттях. Зсередини - це самостійно дізнаючись і за потреби випробовуючи. А не з чийогось ясновельможного платного дозволу бути щасливим і повноцінним. Так, саме це вам продають, а не варіації вправ Кегеля з різноманітним обладнанням. Вам хочуть продати право бути повноцінною жінкою, повноцінним чоловіком. А разом з тим - ввести вас у конкурентну базу тих повноцінних, які не припиняють змагатись між собою. Не припиняють, бо не вигідно, щоб припиняли. Не вигідно, щоб життєвий цикл людини замкнувся навколо неї самої, обходячи стількох крутих коучів.
    Колись прийнято було вважати, що сексуальні проблеми є тільки в мужчин. Просто у бідолах "все на виду", в усіх сенсах слова :) А жінка собі може повдавати оргазм, красиво про це розповісти, - і все у неї окейно. Так, інтимний комфорт і задоволеність жінки цікавила небагатьох, але так само небагато на жінок маркетингово тиснули в "ліжковому" плані.
    За дівчат мого покоління "інтимні коучі" взялися міцно, і в якийсь момент я зрозуміла, що зізнатись в тому, що ти колись в житті вдавала оргазм - це вищий пілотаж. Бо "справжні" ж не вдають :) А "ринок сексуальної конкуренції" все більш перебірливий... і все менш пристрасний насправді.
    І хочеться підбити якийсь підсумок, але кожен абзац тягне за собою наступний, а про секс взагалі можна говорити до нескінченності :) Ой, я ж ще "школи оргазмічних пологів" не згадала, а то таке вагоме явище...
    Чим, отже, завершу. Мені однаково болить і за те, що хтось може почуватись неповноцінним через пережитий КР, і за тих 30% жінок, які ніколи не відчували вагінального оргазму і потайки вважають, що з ними щось негаразд. А ще гірше мене мучить, що нашим доступом до інформації настільки жорстко керують, що якщо все нарешті закрутилось - не спішіть радіти, це Вас крутить водо- (спермо-?)-грай воронки чиїхось успішних продажів.

    Уф. До чого це я? Напевно, до Дня Валентина :) До того, що щиро зізнатись в любові комусь можна лише тоді, коли знаєш, що таке любити. Себе, в першу чергу. Що таке жити повноцінно, не міряючись. Що таке бути щасливим, не зважаючи на те, в чиї матриці твоє щастя вкладається.

    Текст без редакції,
    Цитування і перепост з вказанням авторства дозволено.
    © Yulia Olekh
    Руда Лисиця, orange girl, Ольоля та 6 іншим подобається це.
  12. Напишіть мені, вмію чи не вмію. Подобається вам мене читати, чи ні
    не сподівайтесь, з форуму не піду навіть як буде 100 коментарів про те, що я пишу лажу :)
    дякую
    Rodionochka, PERIWINKLE, SoloGalka та 2 іншим подобається це.
  13. Прошу підтримати громадський проект з енергозбереження та покращення умов навчання дітей у школі, де вчиться мій син.
    Що потрібно - мати банківську картку, оскільки реєстрація йде через інтернет-банкінг.
    Скільки коштує - безкоштовно
    Скільки займе часу - менше хвилини
    Чим ризикуєте - нічим
    Хто буде вдячний - я і всі учні школи №83 та їхні батьки.
    Зайшла нині на проект, а там 190 голосів нема, ну як так? Будь ласка, допоможіть!
    Проект із заміни старих дерев'яних вікон на енергозберігаючі | Громадський Проект Львів
    Яська Березнева подобається це.
  14. колисковий віршик для похреснички Катрусі

    Срібний сон

    Ходить, ходить срібний сон
    Тихо поблизу вікон
    Вулицями міста.
    Скрізь, де побуває він,
    Сиплеться з усіх сторін
    Срібло променисте.

    Мов сніжинки-квіточки,
    Ніч збирає зірочки
    У широкі поли.
    Сон сідає на дахи -
    І в гніздечках вже птахи
    Сплять, усі довкола.

    Сон летить у вишині -
    І все місто вже у сні,
    Вже всі вікна - сонні.
    Мама визирне з дверей -
    І збирає для дітей
    Срібний сон в долоні.

    Заспіваю тихо я:
    "Спи, зозуленько моя,
    Спіть, мої хороші", -
    І дитячі ліжечка
    Сном, що в мене у руках,
    Дрібно припорошу.

    Хай від дотику руки
    Сняться добрі казочки.
    Як завжди, зазвичай.
    А на ранок - золоте
    В небі сонце зацвіте -
    І у день покличе.
    Nespljushka, Zaychenya, VERO та 17 іншим подобається це.
  15. Рік за роком, крок за кроком – ДЛЯ ТЕБЕ
    OlichkaOlivia, exmargarytka, mamvasulka та 7 іншим подобається це.