Це буде ось така от реальна історія – вчорашня. Так от – мені – вже не дівчинці, а швидше, тітоньці – відкрилася банальна істина. Що порушувати домовленості з іншими людьми – це порушувати свій власний внутрішній баланс. Навіть якщо ці порушення ніяк не відобразяться на фізичному стані речей. Бо все життя – це безкінечний процес домовленостей, чи то мені вже моє дворічнокризове батьківство зовсім голову закрутило?! Одним словом, історія така. Сидить Віка, їсть морозиво (для тих, хто в курсі про мої недавання солодкого і цукру, скажу, що я зробила його сама, все по фен-шую, пост з рецептом буде пізніше). Їсть, і так їй смачно, і так ням-ням, що мені аж хочеться якось влізти, впхатися в той чарівний процес, і знаєте, так між іншим, починаю просити поділитися (ну хоча б разок спробувати). Відповідь – спокійне, але тверде “ні”; це Віка; її таким не проб’єш. Я вважаю, що “будь ласка” – це прохання, а не наказ, і завжди вчу цьому свою дитину. Бо вона своїм “будь’ясочкаааа” інколи грає не по правилах. Ну і значить, я попросила – вона відмовила, ну ок. І тут мене якийсь лихий поплутав, я собі про щось задумалась і НАХАБНО, без задньої думки, беру і тупо відкусую шматок того морозива. Прямо з дитячих рук. Далі була істерика, викидання надкушеного морозива на підлогу, і… і моє розуміння того, що я б навряд чи дозволила собі відкусити шматок чогось (коли мені явно дали зрозуміти, що “ні”!) – якби це не була моя дитина. Я б не порушила так легко і безпардонно чуже “ні” колеги чи подруги, не порушила б його випадкових знайомих, не порушила б його друзів чи просто перехожих. Я, певно, і свого чоловіка б “ні” так легко не порушила (а вкрасти щось смачне з тарілки чоловіка – моє хобі, якщо чесно). Так от! Не порушила б! Бо вони – проти, а я враховую чужі проти. Чужі – але, виходить, не своєї дитини. Хто нам наші діти? Залежні від нас і слабші люди, у яких все під нашою волею? Божества, яким ми поклоняємося тільки за умови, що вони все роблять за нашими правилами? Наша власність? Якій тільки і кажи, що і як, і яку слухати і враховувати зовсім немає часу? Я подумала – чи не тому так багато людей живе, не згадуючи правила “живи щасливо сам – але давай щасливо жити іншим”? Тому, що їх з дитинства навчили (їхні ж батьки, вихователі чи вчителі) – їхня думка взагалі нікого не цікавить. Їхнє “ні!” – легко може стати “так”, варто лише натиснути сильніше, а їхнє “проти” легко перетвориться у “за” – варто тільки показати, що хтось сильніший. Хіба не з цього виростають люди, для яких не прибрати за своїм собакою, залишити сміття біля річки чи заблокувати своєю машиною трамвайні рейки – норма? Норма – бо зважати на інших їх не вчили. Не показували – як це. Максимум – вдавали, що їхня думка важлива, даючи вибір без вибору. А в цій “морозивній” ситуації мене вразило ще дещо. Віка припинила кричати і плакати, ну або – значно зменшила оберти – коли я сказала їй: “я зробила погано, я не мала так робити, вибач мене”. Чесно – мені було досить дивно говорити ці слова. Дивно говорити ці слова малюсінькій дворічці, якій я “нічого такого” не зробила. І для якої я, взагалі-то, мама – і “ще б я мала перед нею виправдовуватися!” І яка “нічого не розуміє”. І чию істерику треба просто проігнорити, “бо навчиться маніпулювати”. До речі, про дитяче маніпулювання – це набагато складніший процес, ніж просто “ігнорувати”. Виконувати ультиматум, поставлений істерикою, це погано, але зовсім не вникнути в суть сліз і криків – також зле. Зле, бо обернеться проти нас же ж; тим, що до нас будуть такими ж байдужими, коли вони (наші діти) перейдуть на місце сили (а ми – на місце немічної старості). І так, ця буденна ситуація змусила мене переглянути свої мамські цінності. І зрозуміти, що я мушу по-справжньому рахуватися із своїми дітьми. Навіть зовсім-зовсім малими. Так, іноді ресурс на нулі, і нерви на грані, але ж ми всі маємо право на небуття ідеальними. А в загальному, без надриву, без фанатизму – діти це ж люди; найперше – люди, а тоді вже наші діти. І статус “моя дитина” має бути індульгенцією чогось хорошого, кращого, ніж “просто людина” – а не навпаки. Коли “я тебе породив – я тебе і вб’ю”. Ну мені так здається; і я пообіцяла сама собі бути уважнішою до такого. До людського в ній – і в моєму материнстві P.S. Історія завершилась тим, що я вирішила сама для себе: раз я вчинила погано, то маю якось виправити свій вчинок. Правильно? І вирішила запропонувати Віці щось, що самій мені “о нііі”, а їй – в задоволення (такого багато назбирається у мам дворічок). І ми до темної ночі товклись по калюжах на сусідній розритій вулиці. По-справжньому так товклися, всі штани в болоті. Я могла цього, звісно, не робити, Віка б давно забула про цю всю буденну історію Я зробила це більше для себе самої. Щоб ще раз звернути собі самій увагу: діти – люди, а тоді вже – діти. Більше постів - у мене на українському мамаблозі www.sunnybunnysblog.com Заходьте, в нас все по-справжньому! Або тут Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика
* насправді, не важко мати нікого, і тим більше не “важче” – цей заголовок спеціально для того, аби вам захотілося зайти і прочитати цей пост. Але одна думка в мене з’явилася у цей тематичний “донечковий” день, цікаво почути ваші на цю тему? 25 квітня маємо День Донечки. Всіх мам донечок (і себе теж, і свою маму теж) – вітаю, а мамам синочків нагадаю, що День Сина – 22 листопада, не забудьте Так от. Для мене мати доньку – в чомусь психологічно складніше, ніж мати сина (хоча як воно – мати сина – я не знаю). І для тата – мати сина теж складніше, ніж мати доньку. І ось чому: якщо в тебе дитина протилежної статі, ти бачиш в ній окрему особистість, його чи її, якогось чи якусь таку (чи такого), і ти простіше комунікуєш з цією новою людиною. А коли у мами є донька (принаймні у мене так) – вона постійно шукає у цій дівчинці себе. Себе, маленьку. Себе, дитину. Себе – бо ж наші дівчатка дуже схожі на нас, правда? Навіть якщо у них татові очі, волосся, вії чи що там ще (та все!) – вони все одно наші маленькі копії, наші міні-я, навіть якщо ми в цьому нікому не зізнаємось Я бачу у Віці себе – і мені хочеться пояснити чи додати їй щось таке, чого бракувало маленькій мені. Ми всі пам’ятаємо свої дитинства – у всіх відтінках, навіть якщо вже у розмитих – і мені що разу крається серце, коли я роблю до неї щось таке, що колись – у дитинстві – розбило сереце мені. І це неправильно (бо трохи важко) – і краще відразу відгородитись від цієї мамсько-дівчачої емпатії, і попередити саму себе, що у неї свій власний шлях. Але чи зможу я так зробити? Чи зможе хоч одна мама у світі так зробити? Коли вона вдаряється, болить мене. І коли плаче (по-справжньому)- сумно мені. І коли біжить до когось привітатись, а та інша дитина не відповідає – як доросла людина, я розумію, що це норма, але та маленька дівчинка десь у глибинах мене, засмучується. І коли я їду від неї кудись надовго (таке було поки що тільки раз, але може, буде ще?) – я згадую, як малою дуже сумувала за своєю мамою, вдягала свою іграшку у мамину футболку, і так з нею спала вночі І часом я бачу, що вона – не я, що в неї інша душа, інше світло і інші тіні, і знаєте, що? Я так цьому тішуся. Бо як би це не звучало егоїстично чи егоцентрично, тільки свої власні болі, пережиті, пережовані, переплакані – відкликаються особливим щемом. Чужі ж – навіть своєї дитини – ти можеш осягнути лише з позиції Старшого. З позиції “допомогти” – “підтримати” – “розрадити”. З хорошої і дорослої позиції. Бо ті, які “такі ж як у тебе” миттєво переносять тебе назад, у дитинство. І ти нічим не можеш допомогти – бо ти стаєш такою ж дитиною, як і вона. Ух. Як це все складно Я думаю, у мене донька (яку я страшенно хотіла і про яку мріяла) – саме тому, що я маю ще раз пережити себе, маленьку. Пережити – і щось цінне зрозуміти. Врешті-решт, для НЕЇ стати дорослою – яка її комедії, драми і трагедії зможе оцінити по достоїнству Всім донечкам – і мамам донечок – і мамам мам донечок – бажаю жіночого глибокого і чутливого розуміння, хто ми такі. Хай все буде добре! Зі святом! Більше постів - у мене на українському мамаблозі www.sunnybunnysblog.com Заходьте, в нас все по-справжньому!
Дорогі мамуськи! Повірте – у вас ще буде тисячу і одна можливість одягнути вашу дитину так круто і стильно, що Вікторія Бекхем з Ольгою Фреймут неврвово гризтимуть нігті І хоча якою може бути спокуса зробити зі своєї дитини наймоднішого хлопця чи дівчину на районі зупиніться! Поки дитина не ходить (чи хоча б сама не стоїть) – всі оці мімімішні платтячка і костюмчики, які так круто виглядають на фотках і манекенах, принесуть вам лише море додаткових незручностей Кажу вам, як мама, яка нарядила свою дитину в першу сукню у неповних три місяці. Сфоткала, прогулялась туди-сюди, зняла і усвідомила: для “дорічок” все, крім бодіків-футболок-штанців та інших зручностей, перетворюється на зім’ятий, мокруватий, закочений-перекручений шмат незрозуміло чого приблизно за двадцять хвилин Тому давайте так: одягаємо дитину ГАРНО – але найперше, комфортно Тобто, обираємо красу через прінти, тканини і форми, а не через фасони Та й – що може бути няшніше за простенький білий бодік на кількамісячній дитинці? А тепер – про конкретні речі. Мало якій мамі вдається бути максимально раціональною у питанні одягу для малечі (від newborn до одного року). Його можуть надарувати, дати поносити, дитина може не вписуватись в розмірну сітку, а якщо це перша дитина – то ви в принципі не в курсі, що тій дитині взагалі потрібно, і як часто. Маючи невеликий досвід, скажу так – з одягом для бейбіків краще не перегинати палицю. Перевдягати маленьку дитину нелегко, вона верещить і пручається, тож особливо вестись на бажання “погратися в ляльки” не варто. Швидше всього, ви замахаєтеся переодягати малечу по сто разів на день у щось няшненьке, і просто натягуватимете бодік чи штанці з футболкою, намагаючись пошвидше вирішити купу більш важливіших справ. Наприклад, що там нового на Варті1 (жартую). В середньому, дитні можна купувати одяг на розмір наперед – воно місяць-два побуде величеньким, потім якраз, потім малуватим, і вам не доведеться що два тижні повністю оновлювати гардероб. Маст хев маленьких діток – сліпи і бодіки всіх форм і розмірів, я б радила кожної “розмірної” сітки по штук 5-7. В сліпах дитина буде спати (Кеп, привіт), а в бодіках – тусити вдень під будь-який інших одяг (нарядний чи буденний, не має значення). Мама старалась ставити дитяче прання не частіше 2 разів на тиждень, так от, при розрахунку “1 сліп на 1 ніч” і “1 бодік на 1 день” так і виходило, і навіть 1 раз на тиждень. Наприклад, на фото – тоненький сліпик на замку (до речі, дуже зручно!), флісовий теплий (кольоровий) – його ми носили вдень, в холодну пору року. Ну і головне – щоб сліпики були з “ніжками” (не обрізані) – бо шкарпеточки вночі дуже часто сповзають Далі вже – як вам виходить: в середньому, точно потрібно пару шапочок (після купелі, якщо в холодний сезон) (особливо, на початок), 4-5 футболок на довгий рукав – щоб одягати на бодік в холодний сезон, штанці (я зафанатіла від штанців, до яких пришиті шкарпеточки, або таких суцільних, типу штанці-колготи), шкарпетки, фліски і светрики, парочка платтячок чи інших парадних приколів (особливо, у теплий сезон – вам захочеться одягати дитину няшно), якщо холодно – комбези на вулицю і теплі шапки, ну і ближче до року – ортопедичне взуття для перших кроків на дворі. Взимку класно мати хатню безрукавку (нам зв’язала бабуся) – в нас вдома в різних приміщеннях була різна температура, а безрукавку дуже зручно “піддягати” (і головне – коли дитині тепло в спинку). Бодіки класно купувати комплектами по 5-6 штук – у Вікторії були такі від Картерс (тільки пам’ятайте – Картерс до року маломірить!), Джордж і Некст, а ще при нагоді мама купувала десь в торгових центрах і антошках. Середній бодік (на довгий рукав) вартує (якщо правильно шукати) від 80 до 150 грн, середній сліп (з довгими ручками і ніжками) – 150-250 грн. Шапочки – “спальні” найдешевші від 30 грн (бувають на сейлах навіть в антошці) – і д 150 грн. Демісезонні комбінезони – від 500 і до 1200 грн, зимові – в районі кількох тисяч грн. (можна знайти не у високий сезон і за 500 грн). А ще всілякі “джинси”, футболки і светрики – я купувала в Зара Кідс, Резервд Кідс, бюджетніший варіант – ЛС Вайкікі, також багато класного є в Мазеркеа (якщо потрапити на сейли), в Обнові, на сайті Некст, в магазині Ilovemommy біля універу Франка і у дівчат на спільних покупках зі США. Ще багато одягу дарують До речі, класно купувати такі штуки на стоках – діти слабо зношують одяг в перші місяці життя, тож за копійки можна набрати будь-яких сліпів-чоловічків. Щоправда, врахуйте, що фактично носити ви будете не більше десятка за “період” (так я називаю одну “розмірну сітку”) – решту просто валятимуться в комоді. Пам’ятайте, що в перший місяць життя малюку будуть потрібні ще йсорочечки (розпашонки) – вам таке може і в голову не прийти, і в магазинах навряд чи про це нагадають. Їх мало де рекламують і взагалі чомусь (а дарма!) вважають радянським пережитком. Насправді, ці сорочечки “задом наперед” – необхідна штука у період, коли пупок малечі ще не повністю зажив. По перше, вони стерильні, по-друге, дешеві (і їх не шкода викинути) і по-третє – їх легко вдягати, навіть на кількаденну дитинку. І прасувати їх просто, до речі, а це вам доведеться робити через пупок. Щодо пелюшок – вам буде потрібно 2 фланелеві, 2 прості і 2 трикотажні, ну принаймні, в нас було так. Дитину ви в них навряд чи будете пеленати, але зручні чисті пелюшки (беріть побільші – 100 на 100 см, наприклад) вам пригодяться у ролі різних підстилок, покривалець і так далі. Повертаючись до початку статті, ще раз про сукні та інші красоти (для дівчат) – ясно, що жодна мама не втримається, та й правильно. Але тут важливо прив’язатися до якихось подій – свят, виходів в люди і т. д., бо якось жорстко мучити дитину рюшами-спідничками-зав’язками щодня і просто так. Та й взагалі, корисно вчити дитину (особливо, дівчинку) вже з такого віку, що навіть гарний одяг має бути комфортним; а також – що для всього своє місце і час. Ну і пам’ятайте – одягати малечу у всілякі блискітки (які залишаються на шкірі), фатінчики (які труть ніжну шкіру) чи стрази (які легко відриваються) – просто небезпечно. Будьте гарними – і розумними! Цьом-па-па, як каже Віка Більше постів - у мене на блозі www.sunnybunnysblog.com Заходьте, в нас все по-справжньому!
"Я виринаю, аби вдихнути повітря, і щоразу вдихаю все менше, і все більше ковтаю води; я ніяк не можу дати собі раду, і як тільки якась хвиля раптом виносить мене на поверхню, і я можу не лише відчайдушно гребти, а й помилуватись сяючою поверхнею води чи заходом сонця, мимо пропливає якась гігантська баржа (це я так метафорично описую свої свіжі “новинки” – як те моє запалення легенів, нежданна-негадана криза 2 (3?!) років чи поламане зчеплення, щоб йому добре було)… Так от, ця холера накочує звідкись збоку, і не лише наново топить мене, і ще й надовго оглушує ревом “мотору”, і все, я вже знову ледве вигрібаю" Забагато від самих себе. Як зрозуміти, що ти хочеш забагато? По-перше, ти у вічному пошуку чогось (у вічному! Ні хвилини спокою для мозку – яка там медитація). І по-друге, в якийсь момент ти відчуваєш, що тонеш. Тонеш у вічних безкінечних завданнях, які ставиш сама перед собою. Я це збагнула прямо сьогодні, на секунду рефлекснувши, і глянувши на себе збоку. Схаменули мене 200 відкритих вкладок на ноуті. Ну як 200 – може, й не 200 – але я намагалась одночасно купити Віці босоніжки (мене цікавили саме шкіряні, по максимальних сейлах, вигідні, і ще бажано гарні, і щоб легкі, і коротше ще стодесятьякі). Так от – купити босоніжки (ви ж розумієте, що купити взуття дитині – це не така сама розвага, як купити їх собі? Задоволення тут не так багато, а більше мозгофаку). Знайти якийсь відпочинок для нас на вихідні (“відпочинок” – в лапках, бо для мене давно вже найкращий відпочинок закритися десь в комірці з книжкою). Прочитати хоч одну статтю по веб-дизайну (мій мамоблог – ви ж помітили, скільки в ньому фейлів?!). Дописати замовлення по роботі. Впорядкувати фотки за всі сто років мого існування (судячи по кількості фоток, я існую ніяк не менше). Бо якщо я їх не приведу хоч до якогось ладу, то вони загубляться в часі і просторі, і я на старості років ніколи вже не згадаю себе молодою, але не це найгірше – найгірше, що не згадаю Віку малою (а їхнє кучеряве дитинство – хіба ж не єдина причина наважуватись на такий подвиг, як батьківство, га?!). Ну от – тепер ви в курсі, наскільки я буваю замороченою. І відвертою, це також. Вичитати про останню вакцину, яку ми маємо зробити (ясне діло, ні по якому вже календарі щеплень), а ще про W-позу, в якій Віка чомусь так полюбляє сидіти, як може вплинути на її розвиток ранній “вивих няні”, способи, як примусити себе гратися з нею хоча б по годині в день (з задоволенням), знайти якусь систему, щоб в домі збиралось менше пилюки (блін, та пилюка – мій особистий ворог. Пилюка всюди, навіть в мене в волоссі: я вже підозрюю, може, у мене якийсь особливий прото-зір, і я рідкісний екземпляр людства, який бачить надто “потужно” і вбачає пилинки навіть там, де всі інші їх не помічають впритул?!). А ще мені треба навчитись чогось нового – і знайти якісь нові курси, і для дитини також (бо їй вже два роки, холера! А вона досі не побувала на жодному майстер-класі!!!) Це я жартую, але насправді, не жартую. Ну я можу перераховувати і далі свої вкладки – але ж мами всі це знають. Всім це знайомо. Ми всі хочемо встигнути все. І в результаті, я сиджу вже другий місяць застуджена і – яке чітке слово – ЗАБЕМБАНА, в моїй голові, обійнявшись, плачуть мама-невдаха, жінка-лузер і чудовисько з посіченим волоссям. І в мене враження, що я у цьому світі “ефективних мам” пливу у велетенському океані, пливу з останніх сил, і дуже погано мені це вдається. Я виринаю, аби вдихнути повітря, і щоразу вдихаю все менше, і все більше ковтаю води; я ніяк не можу дати собі раду, і як тільки якась хвиля раптом виносить мене на поверхню, і я можу не лише відчайдушно гребти, а й помилуватись сяючою поверхнею води чи заходом сонця, мимо пропливає якась гігантська баржа (це я так метафорично описую свої свіжі “новинки” – як те моє запалення легенів, нежданна-негадана криза 2 (3?!) років чи поламане зчеплення, щоб йому добре було)… Так от, ця холера накочує звідкись збоку, і не лише наново топить мене, і ще й надовго оглушує ревом “мотору”, і все, я вже знову ледве вигрібаю. Так, в суботу, застуджена і страша, як та смерть, везла Віку на плавання на 10 ранку (10 ранку!!! це був подвиг в суботу!) – і з останніх сил, мало не на колінах, повзала за нею, суперактивною і щасливою, в погонях за білками в парку… І сьогодні, в неділю, вирішила вже, що я зараз або потону, або катапультуюсь. І я катапультувалась. Всю неділю я не вийду з дому. І дуже попрошу всіх, хто хоч якось дотичний до мого материнства, дати мені спокій. Я насолоджуватимусь фармацетроном і самотністю – і от, вперше за фіг знає скільки часу, напишу новий пост. А це теж мені потрібно – бо так я спілкуюсь з іншими мамами, які не тільки “а чому твоя ще не ходить на горщик” чи “ну в нас такого не було” – а й “хух, і я таке саме!” – і від цього легше “пливеться”. Чесне слово. І ще я сьогоні зрозуміла – що мами, зарази такі, завжди хочуть БАГАТО. Більше, ніж в свої “домамські” часи. І через це бувають такими втомленими – ментально, а не лише фізично, бо бути одночасно виконавцем і менеджером проекту – це дуже важко. Навіть якщо в твоїй команді є надійне плече. “Плечу” – переважно – навіть при “максимальній татівській комплектації” – не треба, щоб дитячі босоніжки були “ще й гарні”, ну і на W-позу він швидше за все зреагує “та я так все дитинство просидів”; коротше! Може, вони й праві у цьому? І ми – жінки – і ще й мами – просто занадто заморочуємось? Та тфу. Хай ходить в минулорічних кроксах, а з мене поки що досить і того, що я трохи мама, трохи працююча мама і трохи ще може мама-блогєр І так молодець, і гори воно все вогнем – лишаю тільки одну вкладку: з музичкою, і йду читати добру ненав’язливу книжку. Трохи соромно зізнатись, але я вже півроку мордую “Чому нації занепадають” Дарона Аджемоглу (господи, та я просто затупа для неї, чи в мене нема часу гуглити супутні факти по 400 на сторінку!), тож забила не неї, як і на свіжокуплену мудрість про дитячі кризи від 4mammas, і любенько собі кайфую під “Три бажання” Ліян Моріарті, і мене ні разу не мучить совість. Бо я, блін, просто людина, і чого це я маю хотіти від себе забагато?! Навіть попри чудесну погоду, за кожну просиджену вдома годину якої, мене починає мучити совість. Я маю право не витрачати кожну хвилину “продуктивно”. Чи завжди бути готовою до нових мамських досвідів. Інколи я маю навіть не право – необхідність! – вигребти на берег і передихнути. А в хвилях батьківських турбот хай поборсається хтось інший (або – зрештую – ніхто). Може, все це не так важливо, як здається – поки дивишся з берега, а не захлинаючись у воді?) Всім класного непродуктивного дня! Хай все буде добре. Український мамаблог - Блог Сонячного Зайчика - заходьте до нас, у нас все по-чесному!
У мене якась зимова депресія. Кажуть, буває осіння депресія, коли дощі і листопад, але ця зима так схожа на листопад, що у мене моя “законна” річна подавленість почалася якраз на свята. По-перше, свята – це передоз спілкування і роботи. Ми всі від цього, як витиснуті лимони, ну може, хтось і ні, але більшість моїх подруг з малими дітьми – саме так. По-друге, зима – це коли прогулянки стають “разовою акцією”, тобто ти вже не можеш тусуватись скільки хочеш і де хочеш, а планово виходиш на вулицю, в сніг чи заметіль (чи в реаліях зими 2017-18 – в дощ і мряку), даєш дитині трохи дихнути повітря, робиш кілька кіл пішки чи з візком десь парком чи біля дому, і… і миєш довбаний візок, сушиш комбінезон, випиваєш дві літри чогось гарячого і з остарзом визираєш у вікно з думкою “і так ще місяців два мінімум”. Ні, я люблю зиму. Зима – це клас, там всі свята, і сніговики, і ялинки, але коли у тебе на руках хтось маленький і дуже непосидючий (і ще й такий, кому подавай не лише хліба, а й видовищ, 24/7 – нон стоп), то зима може трошки і… я не знаю? Притомити? Мені здається, у “додитсадковому” (і особливо, “вже у ходячому”) мамстві найбільш енергозатратним пунктом є саме вони – видовища, тобто, розваги, для вашого маленького персонального Джізуса Середня мама – навіть така лінивиця і порівняно пофігістка, як я – все одно мусить брейнстормити і креативити “про розваги” інтенсивніше, ніж середнє івент-агентство (кажу, як людина, що по роботі сидить у одному кабінеті з BTL-відділом, тобто, відділом, що відповідає за організацію свят і заходів). Правда! Ти постійно мусиш щось вигадувати. Особливо, якщо це вимушене “вдома” (о, зима! де ж твій сніг?!). Дитині не дуже хочеться мирно сидіти і гортати книжечку, складати конструктор чи навіть спускати чарівні килимки Шиммер і Шайн (о, а я такі надії на це покладала!). Ну тобто – буває і таке, але це “буває” настільки рідко, що часом відчуваєш себе аніматором на межі нервового зриву. Ти тут ще прання не розвісила і навіть волосся не розчесала, а тобі вже довелося вигадати 500 ігор з ведмедиком, 400 приводів “залізти в намет”, дати 700 нелегітимних дозволів (типу як “ну можеш трохи погратися з татовим паспортом, окккккк!”) і сотні-сотні всього іншого, про яке чомусь не розповідають на курсах підготовки до вагітності, в дитячій поліклініці і навіть на майданчиках. Розповідають про зміну підгузків, про привчання до горшка, про вчити ходити-говорити і кольори, про перші прикорми і грудне вигодовування, про миття рук і переодягання, а про те, що весь решту час “ефіру” треба теж чимось заповнити – ані пари з уст!!! Навіть якось скидалось на те, що якщо вже ти розорився на якусь дорожезну іграшку, то все, маєш спокій. “Та що ти ниєш, просто купи дитині “Ноїв Ковчег”!” Кажуть тобі в “Антошці”. “Просто час від часу звози на батут!”, “ненав’язливо” пропонує Вікторія Гарденс. “А ці всі стелажі з дитячими книжечками ми для кого понаставляли?” Суворо промовляє наче така добра і дружня колись книгарня “Є”; і так до безкінечності! Але іноді мені хочеться взяти гіганстький рупор і сказати так, щоб почули (і дали відповідь) всі виробники-розробники-продавці дитячих товарів: “АЛЕ Ж ВОНА ГРАЄТЬСЯ ВСІМ ЦИМ ЛИШЕ КІЛЬКА ХВИЛИН НА ДЕНЬ!”. Кілька хвилин вашим “Лего Дупло” – кілька хвилин вашим віммельбухом – кілька хвилин вашим БітБо, і все! Решту часу вона стоїть біля мене і запитально дивиться своїми прекрасними дитячими оченятами: “Маааам? А що мені робити? В сенсі – що НАМ робити? І прямо зараз!” І – Вікіне улюблене слово останніх півроку (яке вживається після 2 хвилин будь-якої діяльності, навіть випрошеного і вишантажуваного мультика про “Пепу”) – “інчишшш!” (що означає “самсінг елс, пліз!”). І ти звісно ж продукуєш якусь ідею – бо у тебе нема шансу просто сказати “Та я вже видихнулась, я не знаю, в мене вже бракує фантазії”. Бо ти ж любиш цю маленьку гарненьку крихітку, і ти ставиш її біля себе, на табуретку, хай клацає кнопками мультиварки, поки ти ріжеш обід, хай валяється у купі твоїх сумок, поки ти складаєш у шафах, ти даєш їй шанс розмалювати маркером твою робочу перепустку чи катаєш на роботі-пилососі (Марічка? Ти це читаєш? )… І я зовсім не дивуюсь, чого у більшості помешкань, де є діти, стіни (а то й меблі) розмальовані ручками. Звісно, це жахливо і не відмивається, але наступає момент, коли вже байдуже. Хай малює. Бо вигадати ще бодай однісіньку розвагу самій вже просто не вистачає сил Хай малює! Піжаму! Стіни! Паспорт! Себе! Там далі вже весна, а за нею і літо… І розваги знайдуть себе самі Головне – пережити зиму! І не вичерпати свій аніматорський потенціал занадто рано БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos
Щось так по-святковому засніжило, аж хочеться подумати і поговорити про щось хороше, знаєш, таке світле і добре, як… як наші діти, а що?) Звичайно, поки сидиш у декреті (повністю – на половину – чи хоча б на третину), діти переважно асоціюються не з радощами життя, а з довгим (безкінечним!) ту-ду-лістом, що зробити, чого не можна робити, а чого якщо не зробиш, то вимре половина планети (насправді ні). Ну мамство – воно таке – у тебе вічно враження, що ти маєш як мінімум врятувати Землю, і при цьому ніхто не може толком пояснити, як (і чому). Але… але всі ми народжували дітей не тільки для того, щоб волати в небеса “За що!”. Ну тобто – дехто, може, й для цього народжував, я не знаю, але притомне здорове мамство – воно все ж таки трохи про інше… Воно про те, що у тебе буде Хтось Чудесний, правда? Хтось настільки магічний, що тобі навіть (зараз буде треш, вразливі і ще бездітні, пропустіть це речення) його чи її гавняшки не здаватимуться чимось жахливим, а слюні чи зригування – взагалі норм. Є ще хтось у світі, кому ви зможете прати запісяні штанці зі словами “уті-путі, моє золотко, зараз все буде добре”?) Або збирати з підлоги розкидану кашу, годинами, до хрипоти, співати “Тумбалалайку” (в моєї Віки специфічні смаки), відмивати олівці зі стін, без бажання негайно розверещатися чи хоча б закотити очі разок-другий? Та нема! Тому, що наші діти – це свято, яке завжди з нами. Свято, до якого треба готуватися – як до Різдва: прибирати, мити вікна, варити кутю, прикрашати ялинку, накривати довжелезні столи і стругати тисячі салатів, і часом, як доходить вже до, власне, свята! – то вже не те, що святкувати, дихати вдається з певними труднощами Діти – це трудомістке свято, це вам не паті в ресторанчику, де тільки вальяжно тикаєш пальчиком в меню і кидаєшся конфеті, і все це запиваєш шампанським. Це – якщо довзолите, свято 1 травня, давно вже неактуальне, совкове і старе, але це коли ти їдеш на дачу чи город, херачиш цілий день, а ввечері ви смажите шашлички, і ти собі клянешся, що наступного року ти більше на це не підпишешся; але минає рік! І ти знову зі всіма бабусями-свекрухами-мамами “святкуєш”. Ось приблизно так і з дітьми – воно нелегко, і це свято вимагає роботи, а не відпочинку. Але це – свято! Тому, що свято – це коли весело. Коли у тебе гарний настрій, і все таке, і навіть коли ти втомлений на Різдво чи на Великдень (бо перед тим мив вікна і носився по хімчистках з килимами) – ти все одно – якщо сказати по-книжному – “у припіднятому дусі”, і все якесь інакше, яскравіше, приємніше, особливіше, святкове, одним словом! І саме святами розкладаються по поличках наші спогади, правда? Яка була ялинка… Як колядувалося в школі… Куди їздили на Великдень… Як приїжджали гості на Новий Рік… Свята – це як форпости нашого життя, такі яскраві позначки, що роблять лінію нашого існування кривою – як синусоїда – де є піки і спади, і це так чудово! Так смачно якось; так правильно! І коли у нас є маленькі дітки (не знаю, як зі старшими, може, ще й краще) – ми ніби стали власниками мільярдного святкового холдингу, який продукує приводи для радості щодня. Коли ми молоді батьки, у цей чарівний період життя, попри всю втому і труднощі, наше життя – як безкінечні новорічні свята. А лінія життя – із синусоїди перетворюється у суцільну висхідну пряму, де кожна наступна точка тільки краща, тільки цікавіша, тільки щасливіша. Скажете, мамаша, та ти вже зі своїм позітів сінкінг трохи переборщуєш, гормони, зупиніться?! Але інколи так потрібно трохи, знаєш, зупинитись, кинути свої реальні чи уявні важкі торби прямо в болото, вирівняти спину і весело роздивитись навколо. І зрозуміти, що всі ці дні, поки біля тебе бігає хтось такий красивий, такий милий, такий запашний і рідненький, це не так випробування, як свято! Свято не приносять на блюдечку – свято створюєш ти сам, і в цьому весь його смак! Вітаю всіх з початком Великих Зимових Свят – хай буде весело, втомливо і обнадійливо! Прямо, як ваше батьківство! Яке завжди з тобою – і як кожне свято, вимагає турбот, витрат і підготувань. Врешті-решт, свято ж не приходить, коли ти лежиш в ліжку і нудишся. Свято – це коли ти спочатку оббігав всі магазини за подарунками і підготував свій дім до гостей, а стіл – до гостини, пішов у якесь гарне святкове місце, і втомлений (але щасливий) зміг насолодитися цією атмосферою. Свято не приносять на блюдечку – свято створюєш ти сам, і в цьому весь його смак! Вітаю всіх з початком Великих Зимових Свят – хай буде весело, втомливо і обнадійливо! Прямо, як ваше батьківство! БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos
“Чи змінилося щось у моєму житті з народженням дитини? Та взагалі нічого, все як було, так і є. Все те саме…” Чули колись таке? І я не чула. Народження дитини – це надто значна і наріжна подія, щоб не перевенути батьківський світ догори ногами. І не має значення, у 20 ви народили, чи у 35, планованою була дитина чи “кіндер-сюрпризом”, готувалися до її приходу чи поклалися чисто на долю і везіння Дитина змінює все. Це правда! Але давайте будемо чесними – в більшості випадків не сама дитина “змінює все”, а ми, батьки (а особливо цим грішать матусі) “змінюємо все”, не дуже гуманно перекладаючи на маленьку беззахисну людинку відповідальність за всі ці зміни. Але насправді, у всіх малюків – індульгенція невинності і залік з правильності автоматом. Діти не винні ні в чому – і у тому, що з’явилися на світ, тим більше. І також правда, що самі по собі вони вимагають у нас не так уже й багато: базові потреби (їжа, сон, захист) і любов (а з нею увага, тепло і прийняття) (яка – слава всевишньому – дається нам, мамам, природно і гормонально – в більшості випадків). І це вже ми, самі, дорослі люди, які мають бути вічно в пошуках істини і прекрасного (а не додаткового геморою), це ми самі вигадали щось неймовірне про нашу роль у житті наших дітей. Це ми вигадали таку річ, як “віддати всю себе дітям”. Господи. Та дітям це ніколи в житті не було (і не буде) потрібно, давайте краще не заважати їм жити своєю соціальною, кар’єрною чи особистісною нереалізованістю. Треба перестати душити дітей собою, перестати бути мамою, яка сама себе (!) робить жертвою власного материнства, і чомусь хоче за це віддяку (і завжди її отримує! хай навіть у формі “які ж вони невдячні”). Який жорстокий спосіб відчувати себе Правим з Великої Букви! Так, саме звідси ростуть всі оці “ноги” – від бажання, щоб хтось був тобі щось винен; щоб хтось знав, що ти Права-Правий (а він – ні); щоб довести самому собі, що ти “зробила все, що могла”. А чому, хай йому чорт, не можна бути просто щасливою?! І не робити зі свого мамства подвиг?! Материнство – воно й так передбачає ряд незручностей (м’яко кажучи) – давайте ще не створювати їх додатково Я проти того, щоб через дітей повністю перебудовувати своє доросле життя (маю на увазі – комфортне і за роки вже “таке, що втряслось”, а якщо ні, то ви мали про це подбати ще до народження дитини). В ідеалі – діти мають плавно влитись у ваше улюблене і класне життя А не перетворити якесь жахливе у кльове, чи навпаки, кльове – у жахливе. По мінімуму невиправданих жертв заради дітей, дорогі батьки! Ні одній дитині ще не було приємно дізнатися, що заради їх (інколи ілюзорних) благ батьки не доїдали, не досипали, а в особливо складних випадках, гризли до крові губи і плакли ночами в подушки Дітям потрібні щасливі батьки – і задовлені собою і життям. Давайте забезпечимо їм нормальне дитинство – без драм і заламувань рук, без ідеально випрасуваних шкарпеток і бездоганно збалансованого харчування, але зі сміхом, веселощами, гарним настроєм! Зі всім тим, що вони колись згадають – з вдячністю, справжньою, а не “вибитою” складними конструкціями з комплексів вини і вічної депресії? Я от любитель часом поробити щось непотрібне і “через силу” – наприклад, взятися за генеральне прибирання, і цілий день замість ігор з Вікою, злісно махати шваброю і верещати “не чіпай пилосос!”. Та це жах якийсь – кому потрібна вся ця чистота? Як це виглядає зі сторони дитини? Хіба колись вона подумає: “Моя мама – богиня прибирання, ммм, як мені пощастило!”? Так само – все, що ми робимо не ДЛЯ дітей, а ДЛЯ себе (для того, аби відповідати власному уявленню про гарну маму) – алло, на секунду! Досить – ви просто – по зеландівськи – розхитуєте маятник, який жере вашу енергію. Дозвольте побути собі звичайною – лінивою, неідеальною, може, навіть трохи поганою мамою. Зате – розслабленою і позитивною людиною Ваші дітки це оцінять! Бо це – єдине, що вони можуть оцінити Свої емоції поруч з вами! Любіть себе! Розслабтеся! Ви – супер! БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos Прокоментуйте першим
Мені, як і кожній мамі в декреті, дуже бракує змін. А ще того класного, очищеного, заспокоєного стану, який привозиш із мандрів: коли знайомишся з новими містами, країнами, людьми; твій світ більшає, кругозір ширшає, “тутешні” проблеми відразу здаються не такими значимими, і дихати якось легше… Ех, як я люблю подорожувати! Я думала, така нагода випаде раніше, але у нас були трабли з документами, у тата – не дуже густо з вільним часом, та й Віка була якась надто мала, тож “справжня подорож закордон” вийшла у нас тільки зараз. Вирішили їхати на кілька днів у якесь велике європейське місто, ну й для першого разу зупинились на Кракові. По-перше, тому, що воно найближче (близько 300 кілометрів від Львова), по-друге, ми його добре знаємо і, по-третє, місто на Віслі ідеальне для прогулянок, затишне, зелене і красиве Що треба! Згадуючи нашу червневу подорож в Польщу поїздом Інтерсіті (коли Віка всі 2 години несамовито товклась), а також, враховуючи той факт, що цілісінький липень у Віки росли зуби (вісім нараз!), а мама взагалі лежала в лікарні з запаленням, чесно кажучи, було трохи лячно. До того ж, дикі черги на кордоні, спека +36 (це ж треба було!), Вікіні зуби, мамине запалення вуха, кількагодинна дорога і купа інших форс-мажорів, які неодмінно виникають, коли плануєш БУДЬ-ЩО з дитиною… Хух. Але робити те, чого боїшся, корисно, тож вирішено було їхати і не паритись, буде, як буде. І – господи! – було просто чудово! Пишу цей пост на другий день після повернення (ми їздили на період з 30 липня по 2 серпня) – тож кладу руку на серце: найнеприємнішим моментом всієї поїздки була загублена заколка А я зрозуміла одну річ: коли подорожуєш з дитиною, не варто уявляти собі ідеальної поїздки і складати плани-максимуми. Вийде – як вийде, і якщо вийде взагалі, то вже супер! Так буде легше і вам, і дитині – бо якщо дуже заморочуватись, то швидше всього, у вас взагалі пропаде бажання їхати далі, ніж в центр на морозиво А тепер – як я люблю, всі важливі моменти по пунктах: ДОКУМЕНТИ Перетинаючи кордон з обома батьками (описую цей випадок, бо інших ще не тестила) – треба мати: паспорти всіх трьох свідоцтво про народження дитини (копія) згоду, підтверджену нотаріусом, від обох батьків (погоджуюсь, повна маячня, але бюрократія, вона така) Ну і ще всілякі запрошення-гроші готівкою (щоб не виникало проблем, у нас візи, у всіх трьох, якщо що. Про “безвізові” нюанси не в курсі). Таксфрі – ми не купили візочок, і забили на таксфрі, тому що *** (тут суцільні мати). Гігантська автомобільна черга з прикордонних бариг саме в коридор на таксфрі на Медиці – це ***. Їхати серед ночі на Грушів чи ще кудись з дитиною навряд чи комусь захочеться. Так що таксфрі – мало шансів. Хіба що пощастить. Нам не пощастило, тому нічого про це сказати не можу. ДОРОГА Ми їхали на пропускний пункт Шегині-Медика, від Львова близько 80 км (дорога – нова і чудова). І звідти – на Перемишль (близько 15 км) і далі польською трасою 77, до з’їзду на магістраль А4. А далі – під самим Краковом з’їжджали на дорогу S7, і з неї з’їжджали в саме місто. Це зайняло нам приблизно 2 з чимось години і 250 кілометрів, якщо не помиляюсь? Всі знають, який есхол твориться на українсько-польському кордоні, тому ми спеціально вибрали “найкошерніший” час – в неділю до обіду – щоб прибути на кордон в час, коли наші славні друзі-контрабандисти замолювали гріхи по недільних службах божих І не прогадали – черги були зовсім невеликі, машин 10 перед українським пунктом, і ще з 50 (це небагато!!!) на нейтральній території. На щастя, нам попались адекватні польські митники, і ці 50 нам вдалося оминути завдяки дитині до 2 років у салоні; це було спасіння, бо ви собі уявляєте, пару десятків машин на дикій спеці; мені досі зле, як згадаю. Одним словом, на ВСЮ дорогу вперед ми витратили 7 годин: 2 з них на кордоні (повірте, це мало) – і 5 в дорозі, включно з 40-хвилинним перекусом десь на половині шляху в улюленому закладі далекобійників і туристичних автобусів, закусочній Таурус. Віка всю дорогу вела себе, як найсвятіша з найсвятіших святош, (шок!), тож “форсмажорні мультики” вмикались час від часу! Уявіть масштаб!) Спала, дивилась у вікно, гризла печеньку у найважчі моменти – я не вірила, що таке може бути, чесно Дорога назад – все майже те саме, але 2 нюанси: ми їхали вечір-ніч, тож дитина була трохи капризна (хоча й сонна). Тож мультики “лупашили” всі 7 годин! Ну і хоча ми хотіли повернути такс-фрі, вирішили цього не робити – бо черга на такс-фрі була просто ДИКА (як я писала вище). ЛАЙФХАКИ ТА РЕЧІ В ДОРОГУ Коротше, цього разу ми підготуватись, як треба: назавантажували мультиків на планшет (щоб не нервуватись через інтернет), набрали іграшок, книжечок, водичок і печенюшок (ми називаємо печиво “дорожнім варіантом” – Віка страхітливо любить його, настільки страхітливо, що ми вирішили трохи з ним пригальмувати. Тож лише для форсмажорів!) Про мультики – я вже не раз писала, що від Вікусиних пісеньок про хампті-дампті у нас з чоловіком вже нервовий тік. І нарешті вийшло на арену воно – наше автокрісло від Рікаро, яке я страшенно ненавиділа, а тепер полюбила. Ненавиділа його я за те, що в нього дуже дурнувата система кріплення – такий типу приставний столик, який начебто дуже безпечний. Але з ним дитина нервується, дратується і їй нічого не видно. Але, як виявилось, Рікаро таки “вміють у автокірсла” – та-дам, вмонтовані колонки і надувні боковини, це щось чудове! Плюс – важливий момент: тканина, якою оббите автокрісло. Якщо ви знаходитеся на стадії вибору крісла, зверніть на це увагу! У нашому тканина технологічна і приємна на дотик, і це – як виявилось – справді важливо, бо не парить, не тре і не ріже ніжну дитячу шкіру (хоча – в далеку дорогу, я люблю стелити ще якусь натуральну тканинку – щоб можна було її легко замінити). Дуже-дуже крута штука в дорогу – підвісний органайзер. Ми би без нього пропали По-перше, у тебе під рукою вода, серветки, іграшки, а по-друге – там є кишенька для планшета і дитина спокійно собі дивиться мультики, а тобі нічого не треба підтримувати руками. Більше того – планшет запихається у спеціальну поліетиленову кишеньку, і у разі форсмажору (ну там, розлита вода, сік чи й коли знудить когось) – техніка не постраждає Ну і не забудьте про додаткові “шторки” на вікна – такі прості на присосках, до 50 гривень за пачку. Повірте, вони дуже виручать – особливо влітку, в спеку, навіть якщо у вас затоновані вікна (до речі, тонування на передніх вікнах доведеться зняти – в Європі так їздии не можна). А ще – важливий момент! Ліки! У нас назбиралась ціла валізка (мама зважила – 1 кг 700 грамів!), пояснюю, чому. По-перше, і мама, і Віка хворіли, тож довелося брати всі спеціальні препарати типу вушних крапель і ніфуроксазидів. По-друге, у Віки інтенсивно росли зуби, і на фоні цього почався діатез, тож різні примочки для полегшення теж було взяти необхідно. По-третє – хронічні хвороби, які є мало не кожного, і які можуть загостритись у будь-який момент, а це в дорозі, ще й в чужій країні, дуже і дуже неприкольно. По-четверте – є певні засоби, які краще мати з собою завжди і всюди, ось їх детальний список від дитячого педіатра. І по-п’яте! Закордоном (зокрема, у Польщі) багато звичайних (для нас) ліків купити не вийде без рецепта. Або й просто – не вийде. Тому треба мати їх з собою. А тепер – чого ми не взяли (і слава богу): манеж – ми довго вагались, чи брати для сну манеж, але потім він просто не помістився в нашу машину, і ми забили. В принципі, 90% часу Віка спить з нами, а в дорозі тим більше. Манеж хотіли брати для випадку, якщо наше спальне місце виявиться ну дуже вузьким-некомфортним, але тепер я думаю так: краще вже комусь з дорослих спати на додатковій кушетці (чи на підлозі), але не тарабанити той манеж на кілька ночей. чайники-мультиварки – ви смієтесь?! чекайте-чекайте, свого часу мультиварка і запас дитячих каш нас круто виручила, коли ми їздили взимку в Буковель, чесне слово Але з більшою дитиною можна не ускладнювати собі життя – це точно. їжа про запас – я взагалі не з дуже запасливих хом’яків але трохи вагалась, знаючи, що їду з дитиною. Взяли лише їжу їй в дорогу – і молодці, бо, по-перше, на спеці все б зіпсувалось, а по-друге, ну це ж місто, а не пустеля, які можуть бути трабли з їжею взагалі ЖИТЛО Шукати, бронювати і оплачувати житло (а тим більше, закордоном) – airbnb, і тільки airbnb! Цей сервіс крутий тим, що ти маєш справу не безпосередньо з власниками (як на всім відомому букінгу), а з самим сервісом airbnb. Всі кошти “тримає” він, система пошуку і відгків контролює він, і в більшості випадків, особисто знайомитись з власниками апартаментів чи квартир вам не доведеться. Дуже зручно, насправді! Ключі від житла вам залишають у поштовій скриньці, оплачується все автоматично, всі форс-мажорні питання вирішуються смсками (ну чи телефоном). Коли шукаєте хату на airbnb, не забудьте добряче подумати над фільтрами. Мені було важливо знайти з паркомісцем (в Кракові, як і всюди в Європі, з паркуванням авто – не до жартів), але я не подумала, і не вказала у пошуку кондиціонер. При спеці під 40 ми мало не здуріли вночі, ну але то дрібниці, просто звертаю вашу увагу СПЕКА Оскільки Віка досить смаглява, ще й брюнетка, мені було все рівно на спеку і якісь особливі заходи безпеки. Звичайні стандартні речі: не гуляти в сам обід, в автомобілі захищати малу “шторками” на присосках, мати з собою свіжу воду (ми брали з собою великий бутиль, а раптом біля житла не буде магазину близько). Ну і ще я стелю у спеку спеціальну вкладку у візок, з натуральної бавовни, а у автокрісло – простеньку пелюшку. І не тільки тому, що дитині так приємніше – а й тому, що їх можна змінювати, коли змокріють від дитячого поту (або “перевертати” – наша вкладка у візок двостороння). ХАРЧУВАННЯ Віка вже досить велика, щоб особливо не заморочуватись з її харчуванням – але в дорогу ми взяли те, що вона найбільше любить, щоб не виникало нюансів (це – на диво – СИР, при чому, вона обожнює всякий сир – від білого домашнього, до задубілого старого пармезану). Пити – просто воду (якщо розлиє, щоб не було плям в машині, то ясно). Перекус – печенюхи (писала вище). І на місці – дитина їла з нами за столом, з наших тарілок. Що ми – те й вона, навіть піцу (але тільки квадро формаджі, щоб без ризиків). Ось так. Але щодо харчування – важливий момент. Годуйте дитину не менше, ніж за 40-50 хвилин до виїзду; ми (а точніше, Віка) вже двічі ставала жертвою “ситненько поїсти на доріжку” – в результаті, мили всю машину, прали весь одяг, і мамин також, Дітей закачує, особливо, якщо дорога на швидкості, і коли багато поворотів – тому намагайтеся в дорогу брати щось “сухе” (печиво чи банан), без супчиків, і не перепоюйте без потреби. Припасіть кульків у кишені задніх крісел (щоб моментально були під рукою) і запасний комплект одягу покладіть десь зверху (щоб потім не розривати валізи прямо десь на узбіччі швидкісної траси, це дуже неприкольно, прямо-таки дуже). ТУРИСТИЧНІ ПЛАНИ Які можуть бути плани, коли подорожуєш з дитиною? Та які завгодно! Але тільки не тоді, коли на вулиці спека під 40 градусів, а дитина – тодлер, який мріє кинутись під всі можливі автомобілі і велосипеди, вальнути вниз головою по всіх сходах і перехилитись через всіх можливі поручні; коротше, ми нічого особливого не планували, окрім як чудесно погуляти старим містом, потусити під Вавелем, в особливо спекотні години (які припадали на обідній сон) трохи пошопитись в прохолодних торгових центрах. А вдалося нам ще й покататись на човнику по Віслі і “зловити” пару годинок Вікіного сну для нормальних вечерь і обідів. Гуляти Краковом, особливо вранці або під вечір, це суцільний кайф; ми вже кілька років не були у цьому місті, тож нам все було у новинку – і Флоріанська, і Казімеж, і набережна, і Площа Ринок. Віка чудово поводилась у візку, і все їй підходило, і настільки втиралась в довіру (ггг), що ми кілька разів вирішували її витягнути, “хай побігає”. Було таке враження, що її якесь секретне завдання – якнайшвише змитись з поля зору і втекти від нас якнайдалі. Всі традиційні незручності посилювались і тим, що наша мама по польськи знає лише “Пшепрашам” і “Дзенькує”. Тож після того, як Віка кілька разів активно затесувалась у компанії студентів у пабах, намагалась запихнути пальчик в око собачулічці розміром з маму і витягнути гроші з корзини вуличних мімів, її ловили і таки знову садили у візок. В принципі, нормально – якщо врахувати, що священні годинку-дві на дитячих майданчиках вона і там свої отримувала. Дитячі майданчики в Кракові – дуже гарні, але не будемо про сумне, батьки на майданчиках – дуже дружелюбні. Та й взагалі, я вже писала десь, за межами постсовка до дітей у всіх терпиміше і краще ставлення. Навіть компанії молодих пациків, до яких Віка поривалась затусуватись, усміхались до неї і жартували, мовчу вже про старших людей чи персоналу в ресторанах чи торгових центрах. Ніхто не закочував очей, не дивився косо, коли вона пищала, не робив цінних “зауважень” і взагалі – може, так мені просто пощастило? Але я про це знаю із розповідей інших мамів теж. Що далі від СНД – тим дитячотолерантніше. Ну та гаразд. Давайте далі. А ще ми таки умудрились запхатися з візком у невеличку шхунку, і поплавати по Віслі. Віка кілька разів намагалась ближче познайомитись з “купі-купі” за бортом, тож їй довелось віддати мамин телефон. Краєвиди Кракова її не вразили, і це ясно – все ж таки, такі малі діти швидше змушені до поїздок і мандрів, але задоволені мама і тато – це ж також правильно, правда?) Одним словом, Краків – молодець, не підвів Чудова поїздка! Дякуємо за гостинність, літню погоду і затишну атмосферу! Хочемо ще БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos
Це буде меланхолічний пост, яких іноді серед всієї цієї моєї “боротьби з вітряками” за вільне від стереотипів мамівство, так бракує ..Інколи мені сумно, що догляд за дитиною такий виснажливий для більшості мам. Часом у мене “пробігає” підозра – а може, то тільки я така слабачка, і мені часто буває важко? А у всі інших он – повний дитячих усмішок інстаграм, кекси в мультиварці, білі столики в дитячій… А, стоп, у мене теж ці всі кекси і інстаграми. І я розумію, що всі ми, мами, плюс-мінус одинакові. І найважче у нашій діяльності – постійна концентрація уваги, куди тим кодерам, чесно-чесно! Мамині будні – це не пасивна ловля того самого дзену, а дикий “круть-верть” – коли ти там підняла іграшку, там миєш крісло, там пішла робити чай (а по дорозі зробила вимушене генеральне прибирання на кухні). І в голові у тебе вічний планер, де важливо 18-го не забути про щеплення, а 5-го – про візит свекрухи, а за рік встигнути оформити дитину на танці. І це на фоні постійної невиспаності – боже, той зомбі-стан, це найгірше, у всьому мамівстві, клянусь! Це коли ти мало спала, і не допомагає ніяка кава, і ти не хочеш ні радіти життю, ні купувати нічого, ні нової зачіски; з ним в мене асоціюється останній рік життя. Так от, мені сумно, що у вихорі ось цих клопотів не встигаєш іноді насолоджуватись її дитинством. Раннім дитинством – отим, коли це вже не “хлібець”, що їсть-спить-ворушиться, а маленька особистість. Я знаааю, що особистість вона відразу, ще з ембріона, і все це дуже цікаво, але ми всі такі недосвідчені і перелякані з першою дитиною, що приблизно півроку після народження пролітають, як ракета. Я про ту “особисту особистість”, яка виявляється біля вас, коли ви вже трохи оклигали після вагітності і пологів, трохи віджили. Навчились, наловчились, освоїлись, видихнули, схудли і навіть почали встигати ЩОСЬ ЩЕ. Особистість, яка вже має з вами стосунки – називає вас “мамою”, наприклад. БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos Яка починає говорити, бігати, помічає якісь цікаві речі. Копіює нас всіх по трохи. Вчиться щодня чомусь новому. І – як виявляється – зовсім інша, ніж оце ви! І реагує зовсім по-іншому, ніж ви, на купу речей, і боїться чогось зовсім інакшого, і навіть любить те і тих, що і хто може зовсім вам не подобатись! І таке буває І вам з цим миритися (вам, а не їй). Мені аж серце закраялось, коли сіла писати цей пост, і почала про це розмірковувати. Це ж всього лише тисяча-півтори днів! Тисяча-півтори днів, поки вона така маленька, смішна, ароматна, кучерява і твоя-твоя-твоя. І ці пальчики, і ці п’яточки, і ці губки, і щічки, і як вона кокетує, і усміхається, і хитро водить оченятами, і їсть сунички, і п’є какао, і тулиться до тебе, і тупоче назустріч таткові ввечері, боже ти мій. Читаю “Кульбабове вино” Бредбері, і там якраз була про це розмова – про те, що немає минулого і майбутнього, а всі ми живемо прямо зараз, і тобі вічно 30 чи вічно 16, чи вічно 92. Ти вічно такий, як оце зараз, вічно, завжди – тільки це має сенс, і ця “вічність” спливає так непомітно, і переходить у якусь іншу… І от мені вічно буде 30 з зовсім ще крихітним хвостиком, я вічно буду така трохи невиспана, трохи млява, трохи пригальмована (блін!), вічно буду така трохи більше сердечна і чутлива, бо – мама маленького пупса. Вічно буду коситись на чужі візки (хммм, де вони взяли у Львові такий колір?) і дитячі зуби (20?! вже?!). Вічно буду… Обіймати вранці це маленьке тільце, гладити смагляві щічки. Вічно буду притискати до себе всю, коли беру на руки… Вічно мріятиму, що ось ще трохи, і вона підросте, і обійматиме мене сама, і казатиме “Я тебе люблю”… Вічно гратимуся з нею у хованки, прибираючи кухню, чи лови, миючи шваброю підлогу, чи охатиму так здивовано, як вона – копіюючи мене – витиратиме полиці від уявної пилюки. Вічно буду вдихати запах кучеряшок. Вічно буду перебирати маленькі пальчики у своїй руці. Вічно буду цілувати теплу потилицю. Вічно поправлятиму ковдречку, коли вона лежить сонна, і вночі знаходитиму дуже акробатичні пози, щоб їй – в її акробатичній позі – лежалось добре. Вічно буду милуватись, як вона водить своїх ляльок “тьопі-тьоп”, і хвацько везе ляльковий візок, і закриває очі і пробігає мимо кущів, і намагаєтсья натягнути на пухку ніжку татовий кросівок. Вічно лоскотатиму животик і митиму їй голову. Вічно годуватиму кашкою вранці, вічно садитиму на коліна за обіднім столом, вічно слухатиму “Два маленькі баранці напекли собі млинців”. Вічно буду “мама, де ти?!” і вічно буду душитись від сміху з її строгих “но-но!”. Вічно, вічно. А насправді – лише ще, може, з тисячу днів! Вона буде зовсім інша – вона говоритиме по-дорослому, ходитиме в школу, вибиратиме собі светри, вона буде цікава неймовірно, і люблена всілякою, і моя-моя, але вона вже не буде маленькою. Може, у мене будуть ще діти, і я навчуся краще організовувати час, заведу десять нянь, буду досвідченішою – не знаю! – і я таки зможу насолодитись кожним-кожним з цих днів. Але з нею, моєю першою, моєю найулюбленішою, цього вже не буде. Не з нею. Її дитинство ТУТ, зараз, воно вічне, воно мене всю окутує часом і простором настільки, що я не відчуваю його плину. Я в ньому вже і назавжди – і я хочу виспатись, хочу подивитись нову серію Гри Престолів, хочу з подругами на каву, хочу нову сукню і кудись поїхати. Я складаю іграшки, готую супчики, вкладаю спати і саджаю на горщик, я вся така прямо мама-ділова-шо-капець, говорю про мамівство, читаю про мамівство – навіть пишу про мамівство, а воно пролітає мимо. І ви скажете – то що, сісти навпроти щічок з кучеряшками, і цілий день витріщатись на них?) Спитаєте – то що, на все забити, і складати кубики цілими днями, фоткати кожну секунду і намагатись закарбувати в пам’яті кожен момент? Та ні, напевно; скажу, що всі ми люди, і всі ми ох які не святі (а особливо, невиспані і по-своєму ізольовані від світу мамашки). Просто іноді варто нагадати собі, що ось він, ще один день З Нею. Чи З Ним. І не супчиками єдиними І ця вічність така оманлива – і за секунду ви вже сидітимете навпроти дорослої дами, може, навіть з чорними нігтями, пірсингом і тату (а ви просили, ви попереджали). І вона буде така доросла, і пахнутиме парфумами, і нестиме, може, навіть повну дурню (хоча, надіємось, ви не будете такою критичною старушенцією?!) – а ви хотітимете обіймати і вдихати її запах не менше, ніж зараз. Бо ви пам’ятатимете її такою – кучеряшки над вушками, і пухкенькі пальчики на ковдрі, і зубки зі щілинкою І тоді ви дуже-дуже хотітимете повернутись хоч на мить сюди! Сюди – це все це багатство у вас Є! Багатство дитинтва ваших рідних діток. Бо це справді багатство – кожен день на сто каратів, і ви маєте його ще багато! Ще – як мінімум – один цілісінький день! БЛОГ СОНЯЧНОГО ЗАЙЧИКА: Читайте та фоловте нас на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика На сайті Блог Сонячного Зайчика Та в інстаграм SunnyBunnysBlog (@sunnybunnysblog) • Instagram photos and videos
Дівчата, у знову у нас трохи гаряченька тема. Ми тут весь час мама-мама, бути мамою святе діло, мама-завжди-всюди-і-назавжди, але у всьому цьому “нестримному мамівстві” є один момент. Момент, коли бути мамою, взагалі-то, строго заборонено, бо дуже шкідливо. А на фоні всіх мамських гормонів, щоденних клопотів і круглодобового піклування, потрапити у цю пастку дуже, дуже легко. Я – про те, що часто на фоні цього всього ми забуваємось, і перетворюємо власного чоловіка на свою якусь другу-третю-п’яту дитину. Він, може, спершу пручається, може, не відразу врубується у цю нову тему, але ваша мамість така невблаганна і категорична, що у вашого мена просто може не бути виходу. Ну, і він, все – приміряє уявний памперс і дурник, зручно вмощується в уявному візочку, і все в нього гаразд. І вам теж ніби все ок – якби не те, що ви самі себе зробили мамою-одиначкою. І рано чи пізно, це вас доведе або до істерики, або до депресії, або я не знаю – до чогось такого жахливого, як турецькі серіали по 1+1 (не знаю, що може бути страшніше у житті жінки). Як це у нас так виходить? А дуже просто. Все починається з памперсів. Підійміть руку, чий чоловік “не вміє змінювати підгузники”. Ви справді вірите, що це така с*ана вища математика, що дорослий дворукий і двоногий мужик не зможе її осилити? Ви дозволяєте йому це робити (точніше, цього не робити)? Вітаю, ви у групі ризику. Ви можете домовитись зі своїм чоловіком, що ви сидите дома і доглядаєте ваших дітей, а він працює і забезпечує вас, ви можете домовитись про розподіл побутових обов’язків, але “зміна підгузника” (це як символ всіх простих речей, які робити просто лінь) – це стосується вас обох; ви обоє батьки, це ваша спільна дитина. Так само, як “варити борщ” – ок, тут треба трохи щось вміти і знати, а “зробити бутери” – це раз і два, і якщо хтось “сидить голодний”, бо він не вміє класти сир на хліб, то що ж. Тут вже діло принципу Хай сидить. Всі речі, які ваш чоловік зробити може, але не хоче, і ви в цьому йому потураєте – це маленькі сходинки, які ведуть вас до цієї ролі: матері-одиначки при офіційній присутності чоловіка у житті сім’ї. І не треба звинувачувати в цьому чоловіків! Де тонко, там і рветься – якщо ви самі дозволяєте йому так себе вести, то він і буде так себе вести. Тут до психолога не ходи Звісно, простіше “все зробити самій і не тріпати собі нерви” – тільки самій доведеться робити все і завжди. І так, досить складно і напряжно воювати за кожен сантиметр. Ну, погодьтеся, чоловіків, з якими за рівноцінне партнерство воювати не треба, дуже мало в наших краях, бо все оце “виховання одностатевими парами, мамою і бабусею” (при живій наявності тата, в більшості випадків!), зробило свою чорну справу не на одне покоління. *** читайте мене на ВордПрес Блог Сонячного Зайчика та фоловте нашу сторіночку на Фейсбуці Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика *** Воювати доведеться – і якщо комусь вистачить просто нормальної розмови, то когось доведеться брати штурмом. А з кимось, можливо, і розійтися, як у морі кораблі (трапляються невиліковні випадки, ну їм пряма дорога до матусі під її затишне пенсійне крило, і до старості). Але скільки не спостерігаю жінок, які (часто через власну доброту) стали матусями для своїх же чоловіків (захисників! сили! підтримки – в теорії) – жодна з них не живе повноцінним життям. Людина звикає до всього – і до того, що ти все вирішуєш сама, також. І до того, що чоловік у тебе лише номінально, і що він все краще вживається у роль дитини, і веде себе не як дорослий чоловік (голова сімейства) – а підліток з важким характером і вибриками через день… До цього всього можна звикнути. І навіть не вірити знайомим, у яких все не так, а в глибині душі пояснювати самій собі – “у них насправді все теж жахливо”. Насправді ні, дівчата. Хто не дає вилазити собі на голову – у того й не жахливо. І чоловіків це теж стосується – просто рідше. Жінка і чоловік – ріноцінні партнери у сім’ї. Не тотожні, не одинакові, але рівноцінні, тобто – вони вирішують кожен свої питання, і можливо, не завжди ідеально 50 на 50%. Але перекоси у 90 на 10 чи навіть 70 на 30 – це не партнерство; це хтось один вимушено стає “мамою” для всіх. Недавно читала цікаву статтю про те, як насправді важко середньому чоловікові під 40 одружитись. Ну, бо у нас працює теорія, що чоловік – він завидний кавалер мало не до пенсії, а жінка після 30 вилітає з “ринку”. А по факту, неодружена жінка після 30 давно вже навчилася жити сама, і якщо вже зовсім не пощастить, то легко (порівняно) може стати мамою, народити собі дитину, і досить добре жити у колі хай неповної, але родини. Я знаю кілька таких жінок. Молодці. А середній чоловік під 40 – теж давно вже втратив товарний вигляд (і сенс), та й бізнесменами-мільйонерами стали тільки одиниці (давайте подивимось правді в очі). Молодшим такі нецікаві, ровесницям (які вже навчились самостійно давати собі раду в житті) – також. І ти так і залишаєшся холостяком і “таким хорошим, але безпреспективним варіантом” аж до пенсії. Відразу кажу – верхні два абзаци, це не мої висновки, це якась чергова стаття десь із групи Womo (обожнюю її). Але я багато в чому погоджуюся з її тезами. Бо часто ілюзія “боже, я лишусь сама, який жах, краще я хоча б номінально буду замужем” псує всенька життя української жінки. Не можеш забезпечувати родину самостійно? Ок, тоді жінка працює теж, але і побут, і виховання дітей ви рівноцінно ділите між собою. Можеш забезпечити? Ок, але це ще не означає, що ти диктуєш правила – бо жінка виконує свою частину справи (веде побут і доглядає дітей). Не маєш бажання займатися дітьми і побутом? То не одружуйся, а відразу найми собі хатню робітницю, і не винось нікому мозок. Це – твої діти, твої нащадки, і як я часто кажу, 50% акцій цього проекту – твої. Тому скидати все на плечі дружини – безвідповідально. І так самісінько безвідповідально і на місці дружини – добровільно скидати все на свої власні плечі. А потім ще й плакатись, що “він забив на все, я сама”. Так не дай забити! Не роби сама! Борись за своє місце під сонцем Бо, в принципі, ніхто не зобов’язаний тобі його давати на блюдечку Навіть твій коханий чоловік Врешті-решт, оці “гіпермами” крадуть у своїх дітей нормальне майбутнє, а з дітей складається місто, країна, нація, і потім всі кажуть: “А в Євро-о-о-опі такі уважні тати і чоловіки”; ну ясно. Там все по іншому. І щоб у нас було по-іншому, доведеться трохи постаратись також Фоловте на Фейсбуці: Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика
Ну в сенсі - замахалась. Коротше, я - понити. Не як жінка, не як особистість, не як донька і не як дружина. Понити як мама. Не подумайте, що я така зануда, просто я умудрилась хворіти у розпал літа, а хворіти мамі - протипоказано. Особливо влітку! So... Бувають дні, коли я така ходжу по місті, і мене, як в тій пісні, нервують люди (при чому, не лише ті, що думають мало (як в пісні), а взагалі). І я так приглядаюсь мимохідь до різних зручних місцинок, закапелків, закутків - і думаю: "Отут! Такот сісти тихенько, з книжкою там, чи журналом, і сидіти тихесенько, підпільно, піддрімувати собі і ні з ким не розмовляти, не пояснювати, не бігати, не веселити". Особливо такі бажання виникають в магазинах з іграшками і на дитячих майданчиках. Я б колись відкрила такий розважальний центр, щоб для дітей аніматори там всілякі, і розваги; а для мам - кабінки для сну. Не треба кави. Не треба тірамісу. Не треба навіть вайфаю Давайте чесно: у всіх таке було хоча би раз, ну правда? Вранці відкриваєш очі, і тобі не хочеться нічого. Тобі здається: ну все, приїхали. У мене що, температура? Низький тиск, гемоглобін чи кількість еритроцитів у крові? Тобі хочеться подзвонити кудись на роботу, і сказати: "Мене сьогодні не буде, мені зле" - але "робота" сидить собі біля вас і очікувально дивиться. "Роботі" треба змінити підгузник, нагодувати кашею, вивести на прогулянку, і бажано, все нараз (і пошвидше). Бо у будь-яку секунду може наступити невизначений дед-лайн, у тому сенсі - що "дед" - це "мертвий" по-англійськи, і ваша "робота" таки умертвить вас по саму лінію помідорів, своїм диким криком, шаленими бзіками чи просто монотонним скиглінням. Що, як можна так говорити про свою кровиночку, свою дитиночку, своє ріднятко? А ви посидіть у декреті хоча б півроку. Я люблю свою Віку, і навіть якщо мені дуже-дуже зле, роблю все, що маю. Я навіть граю з нею у м'яча на площадці і лоскочу п'ятки, міняючи памперс. Для неї у мене все ок - бо ж і в офісі ти не будеш ігнорувати свої прямі обов'язки, чи приходити в кабінет до шефа зі словами "щось сьогодні мене ті всі клієнти так задрали!" - і ТИМ БІЛЬШЕ, якщо це твоя улюблена робота. Але у мам таке от емоційне виснаження буває частенько - переважно, тому, що всі наші темперартури, болячки чи погані почуття аж ніяк не гарантують нам хоча б день "лікарняного". Роби свою роботу, і заткнись, чи як там у тому коміксі? Може, коли дитина піде в садок, то стане краще? Встигаєш скучити за рідненьким клубочком - і, повна ентузіазму, після садка ведеш його чи її кудись на качельки чи граєш у які завгодго ігри. І знаєш, як педагогічно і м'яко привчати до одного, і відівчати від іншого; як не травмувати одним, і не розбалувати іншим. Як правильно реагувати на грубість чи дурні поради. Як асертивно вести себе у конфліктних ситуаціях. А так - дитина весь час з тобою, ти хочеш ще щось зробити вдома (та давай будемо чесні - ти готова робити що завгодно, тільки б трохи абстрагуватись від "мамості"). І ти не маєш часу глибоко вдихнути. І зловити той свій батьківський дзен. Бо на це потрібно не година. І не дві. А хоча б день тотальної, повної самотності. Не десять хвилин, поки дитина дивиться мультик, не година, поки з нею гуляє дідусь. І не три, поки вона спить. А більше. Більше! Щоб встигнути понудитись. Щоб всигнути обдуматись. Щоб погортати книжку про виховання, про саморозвиток і про кульбабкове вино також Читати не по графіку, не поглядаючи на годинник, не рахуючи сторінки чи засипаючи на ходу -а з насолодою, повільно. І щоб совість не мучила, що "я собі тут валяюсь, а мала там...". Таке взагалі буде колись?! В якому віці їдуть відпочивати без дітей - і при цьому, не страждають на другий же день? І взагалі... Ну але кажу, я - просто понити. Бути мамою класно. Без Віки я мала безодню часу - і тратила її на якусь дурню. Я вигадувала, чим зайнятись, і нудилась, якщо не виходило. Я могла робити все, що завгодно - а звісно, робила тільки те, що було найлегше. І ця зона комфорту нічого доброго зі мною не робила - то ясно. Тепер у мене є мій маленький коуч, який не дає зовсім вже розклеїтись і тиждень лежати на дивані з відром морозива і думками типу: "І в чому сенс цього всього?". Більшість часу у мене все класно, і настрій супер, але буває.... буває і ось такий Що хочеться кожному зустрічному говорити - "я за###лась". Допоможіть, хелп, рятуйте. Я не хочу рухатись, говорити і думати, я хочу десь закритись у якусь комірчину і там сидіти цілий день. Навіть не принципово, шоб там ще була ванна з бульбашками і склянка вина. Ось так Повністю блог Сонячного Зайчика - тут: на Фейсбуці - Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика І на вордпрес Блог Сонячного Зайчика
Перший рік життя дитини – це як армія, яку ти пройшов, і молодець. В тебе сила і звання, і ти згадуєш ті часи як чарівну бувальщину, і всі марш-кидки, стройові і підйоми о 5 ранку здаються вже не такими складними, а навіть трохи романтичними І ти така, залізною рукою заколисуєш дитину спати, перед тим заспокоївши сталевою груддю, і залізобетонно, зі спокоєм і впевненістю, робиш собі ве-е-елику чашку кави (ти вже знаєш, що тобі можна!) – береш ве-е-елику шоколадку (і це теж можна, да) – вирубуєш телефони з порадниками-запитальниками-бабусями, і така вриваєшся в групу “Батьківство”, на форум “Дівочих посиденьок” чи і взагалі в “Людоньки порадьте”… Читаєш, і плачеш від щастя – бо знаєш відповідь на всі-і-і запитання, куди тому Комаровському. Ти ведеш себе навіть трохи поблажливо: ти і оком не моргнеш, читають чиєсь розпачливе “Малий впав з дивану, ТЕРМІНОВО!!! Що робити?”. Ти перечитуєш ще раз (не вірячи своїм досвідченим очам, які бачили все, і навіть фотки брудних памперсів прямісінько у стрічці Фейсбука!) – “Дівчата, малому два місяці, ми на ГВ, чи можна мені ходити в туалет?!”. Ти глибокодумно зітхаєш на чиєсь: “Вчора народила, коли нарешті зможу виспатись?”. Ти смієшся, як сатана (ну звісно, в душі, десь глибоко в душі!) – коли якась перелякана питає, чи можна влітку вдягати дитину в вушанку і шубу (бо два роки тому малий сусідки мав ангіну). Коротше, маман – вітаю тебе! Ти пройшла це – у тебе за спиною перший рік декрету, і навіть якщо в тебе буде ще вісімнадцять дітей, і вісімнадцять декретів, цей, перший, найпершіший рік не зрівняється ні з чим. Пам’ятаєш, як в пологовому з тебе сміялись лікарі, бо ти принесла на роди роздруківки з курсів для вагітних, де чорним по білому писало, що секс полегшує перейми?) А памперс, одягнений задом наперед сусідкою по палаті?) А коли твоя дитина вперше заблювала новенький візочок, і ти думала, що це кінець (і зовсім не візочку!). Як ти вмудрилась випхати візок вгору по ескалаторі в торговому центрі, а потім ще три дні дуже, дуже уважно дивилась в дзеркало, і думала: як ця тупа істота може бути ТОБОЮ? А стоп, стоп – ще пригадай, як билась в істериці, коли тобі зробили масаж з маззю живокосту, а потім ти прочитала, що цю мазь не можна годуючим матерям?! І як хотіла їхати НЕГАЙНО, в ніч і туман, з дитиною в поліклініку, а на чоловікове: “Заспокійся вже нарешті!” – ридала: “Тобі все одно-о-о на нашу дитину!”. Коротше, неймовірно, але факт: Віці вже кілька місяців тому минув РІК. Всі тривоги, страхи і навіть жахи – позаду, і попереду ще цілий гугл різних відкриттів і нових переляків… Такого, як в цей перший рік, вже більше не буде. Ти вже знатимеш головне: що би там не було… І як би не було… ТИ – справишся! Дасиш собі раду. Виправиш все (або майже все), заспокоїш дитину, родичів, чоловіка і навіть саму себе, розберешся зі всіма болячками і “а-може-болячками”. І знаєш, чому? Тому що тільки десь зараз ти повністю усвідомила і зрозуміла: вона в тебе є! Бо я тільки десь зараз до кінця “врубалась” – у мене вже є “справжня”, “готова” дитина. Яка все ще у підгузниках, все ще “на ти” з моїми грудьми, все ще не може обійтися без уваги дорослих навіть три хвилини і все ще толком не спить ночами… Але вже цілком окрема, перевірена, вивчена вздовж і впоперек; вже вміє ходити, говорити, показувати свої емоції, носить косички і сукні, має улюблені страви і вміє жартувати. Це вже не “хтось в животику” і не “ой-божечки-що-з-тобою-робити”. Що робити, відомо. Як, коли і де – переважно, теж. А якщо щось і не відомо – то це вже не викликає паніки і судом. Другий рік життя дитини багатий на свої приколи: дитина вже дуже активна, і їй потрібно надзвичайно багато всього, і вашої уваги також. Але ви вже можете хоча б трохи “таймменеджити” – і не можете вже так бездумно жерти на ніч І ти вже мусиш трохи бути в формі, і не лише фізичній, а й психологічній: і хоча ти все ще невиспана і дратівлива, в тебе вже майже на всі питання є відповіді. Навіть якщо часом ці відповіді схожі на: “Та я без поняття, що це таке і чому це так” Одним словом, другий рік життя дитини – це коли важко (і весело), але ти вже знаєш, що до чого, і це знання дає тобі опору. І з висоти другого року ти дивишся на минулий, перший рік, і думаєш: “Господи, це все було зі мною?! Як я все це пережила? Як вони всі (чоловік, родичі, друзі і головне – дитина!) це пережили?” І справа не в тому, що було “жахливо” – кожен процес важливіший за результат, і якщо “в процесі” тобі не прикольно, то пора щось змінювати, і байдуже, що там з тим результатом. Я чесно насолоджувалась всім, чим можна було (і чим не можна було іноді теж) на цьому особливому епічному відрізку часу. Я дивлюся на купи фоток з цього періоду, згадую море моментів, днів і ночей (ну як без ночей; якщо ви думаєте, що справді “гарячі нічки” були у вас у студентські роки, то мушу вас розчарувати – в декреті буде погарячіше! Хе-хе). Але цей перший рік – це як стрибок з банджі, який розтягнувся на довгі місяці. Ти ніби й готувалась, і впевнена у своєму тросі, і знаєш, що треба робити, щоб не боляче… Але по факту, тобі валить вітер в обличчя, ти задихаєшся, ти одна під мостом, і ніхто-ніхто не допоможе тобі по-справжньому. В сенсі – не щоб приготувати їсти чи на ніч забрати до себе маля. А щоб дати тобі час (багато часу!) розібратися зі всім цим хаосом в голові, проспатися /прос*атися, видихнути, так ще під кінець вальяжно потягнутися в джакузі, допити свій дайкірі, і повною сил (фізичних і моральних) приступити до цієї важкої щоденної шахтарської праці Бути мамою. P.S. Пост жартівливий – в процесі його створення ні одна мамуся не постраждала! На фото – селфі мого першого року декрету Він був чудовим! Читайте Блог Сонячного Зайчика на Фейсбуці - Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика І на вордпрес Блог Сонячного Зайчика
Мамівство – це ідеальна сфера для ілюстрацій на тему “очікування-реальність”. Теорія і практика тут відрізняються разюче: діти – це саме те життя, яке не впорядкуєш в ніяких органайзерах, не обмежиш жодними лімітами і дедлайнами, і майже ніяк не вбережешся від форс-мажорів. І ти така: “Боже ти мій, я ж планувала, що вона з’їсть свою першу цукерку не раніше трьох років! Буде дружити зі всіма дітьми наших друзів! У два роки знатиме всі столиці Північної Азїі! Звертатиметься до мене “мамуся!” Засинатиме під пісеньки з проектора! Потроїть вагу до року! Гратиметься “Ноївим Ковчегом!” Любитиме воду! Їздитиме з нами по всьому світу!”. А насправді це все не більше, ніж ваші власні фантазії. Ні, ви, звісно, мріяли бути Мамою З Великої букви: ви купу всього дізналися, прочитали, обдумали і напланували. Але дитина – дитина-то ваша зовсім не збиралась ставати Дитиною З Великої Букви. Світ тяжіє до балансу, і було б найкраще, якби всім нам вдавалося бути “з нормально-середньо-оптимальної букви” Щоб без перегнутих палиць в жодну сторону – щоб без фанатизму, пофігізму і перфекціонізму, щоб все в міру і по золотій середині. Щоби в хаті було завжди чисто (але не вилизано, бо це ж кров’ю і потом, і не лише маминими, а й всіх домашніх); і щоб їжа більш-менш здорова (але не виключно органічна морква зі спеціальних парників і хоум-мейд творожки, бо ж на це не вистачить ні холодильника, ні часу, ні ферм на світі); щоб вільний і різносторонній розвиток (але не десять секцій на тиждень з одного року, бо ж має бути ще час на просто жити), ну і так далі. Але – звичайно – постійно балансувати ідеально посередині виходить дуже рідко. Сучасна середня мама (і я також) більше все ж схиляється до маніакальної перфекціоністки, яка судомно вишукує інформацію зі всіх доступних джерел, і істерично намагається робити все “ПРАВИЛЬНО”. І це круто – з одним “але”: ідеальна мама частенько наступає на горло щасливій людині. Піклуватися про власних дітей – це величезне задоволення, ростити їх і виховувати в радість. Але як тільки ми починаємо маньячити стосовно здоров’я, різних можливих “розвитків”, харчування і так далі, і тому подібне – а в інфомаційну еру цього не уникнути, бо ж навіть якщо перестанеш сидіти на фейсбуці чи гуглити все підряд, тобі про всі ці приколи успішно донесуть “напарниці” з дитячих майданчиків; так от, як тільки ми починаємо вимагати від себе – як від мами – більше і краще, часу на нас самих не залишається. І знаєте, що? Часом у якості профілактики – треба трошки побути мамою “з маленької букви”. І зовсім себе за це не гризти: а, навпаки, вважати корисною лікувальною процедурою must do Бо якщо не робити це свідомо і періодично сплановано, то в більшості мам (ну, принаймні, про це у свій час зізнавались мало не всі мої знайомі) “погані мамські дні” наступали самі собою. Ось такий от мамівський coming out: бувають дні у декреті (це не найкращі дні, ясне діло), коли я не те що не мама з великої букви, а мама з мілі-мікро-малюсінької букви, а якби було можна, то й взагалі без ніяких букв, крім тих трьох, на які хочеться послати цілий світ, закритися на ключ і тупо дивитися цілий день в одну точку. Звісно, дитина – це не той випадок, коли можна забути і забити, чи взяти відпустку (чи навіть день за свій рахунок) – і хай мікроскопічна, але мамськість не відміняється навіть у найважчі дні. Ти все одно доглядаєш малюка, цілуєш в щічки, годуєш, гуляєш і все таке. Але чомусь у ці дні мінімальної мамськості ти все це робиш – господи, скажу це прямо, як є – без задоволення. Чесно кажучи, про це так мало говорять (і на мамських форумах, і в книжках, і між собою також), що спочатку я була цим всім приголомшена. Післяпологової депресії в мене начебто не було, дитина вже переросла найважчі етапи (коли ні чорта не знаєш напевно), все якось владналось, я адаптувалась… А періодично до мене, в мій затишненький декретний світик, приходив настрій, коли не хотілося нічого. На свою голову, вирішила якось на емоціях поділитись цим неприкольним відчуттям з чоловіком – і отримала нажахадний погляд, сотню фейспалмів і шокований напівшепіт: “як… можна…”. Блін. Напевно, тільки мужики, які повноцінно сидять в декреті, ну хоча б місяць-другий, можуть це зрозуміти. Мій – хоч би яким чудовим татусем не був – не подужав цю вищу душевну математику, цей психологічний ТІМС Для нього доглядати Віку – це великий кайф, і я його розумію: я б теж тільки кайфувала, якби мені треба було це робити максимум один-два дні на тиждень (і то, з постійною фоновою підтримкою). Потім я зрозуміла: ці дні потрібні для балансу. Щоб потім і справді з задоволенням займатися своєю малечею, і таки так: прасувати всі її бодіки (це, наприклад. мій власний “ідеальномамський” пунктик). Дивитись мультики дозовано. Перевіряти склад каш на вміст цукру. Одягатися не захолодно (і не затепло – що куди складніше). Гуляти на вулиці за її (а не за моїми) правилами, і якщо вона хоче рватися у кущі за облізлим вуличним котом – рватися разом з нею і терпляче місити кросами болото (так, це я це вважаю “героїчним мамством”, оце вміння спокійно давати дитині понасолоджуватися не лише рафінованим і чистеньким життям). І от – я раз на тиждень (а іноді – раз на два тижні, або раз на місяць, а іноді два дні підряд, як вже виходить) – дозволяю собі побути не дуже класною мамою. Я не роблю нічого страхітливого – просто Віка дивиться більше мультиків (який жах), ми менше гуляємо (хоча вона обожнює двір), їмо двічі на день одне й те саме (та невже?!) і ввечері я можу похотіти кілька ковтків вина. Або шоколадку на ніч. І нові кроси і плаття, і сумку (та куди в тому всьому ходити в декреті?). І ще там, щоб нарешті вже Ілон Маск відправив свою експедицію на Марс, чи щоб у Львові нарешті відкрили ІКЕА, але то вже такі, знаєш, капризи, просто так, щоб поговорити Більшість з цього всього на “хотінні” і закінчується, але шоколадку зжерти мені ж ніщо не завадить Якщо серйозно, то втома (і особливо, емоційна) – це нормальне діло. І особливо для фул-тайм мамс – тому, що ти вже рік робиш зовсім те саме кожного дня. Більшість людей на своїх роботах також – але вони мають майже місяць законної відпустки, а ти ні, вони мають два законні вихідні в тиждень (в середньому) – а ти ні. Вони навіть з роботи в середньому о 7 приходять – а ти тільки заступаєш на нічну зміну Ну і момент, якого не може зрозуміти мій коханий чоловік, – якщо навіть в тебе ту дитину “забирають”, то ти все одно кожні двадцять хвилин мусиш волати в простір щось типу: “Колготи на полиці зліва!!!” – “Візок розкладається синьою кнопкою!!!” – “Під ці кроси можна не вдягати шкарпеток!!!!”. І так далі. Переважно, я не дуже й жаліюсь – мені круто в моєму декреті, в мене є мама-помічниця, і дбайливий чоловік, є подруги, є компанія мам, є інші родичі та знайомі, є, врешті-решт, хобі та різні інтереси, ну і найголовніше – є моя маленька чарівниця Віка. І я все встигаю (і все в мене окей); як і в більшості мамочок, в когось трохи краще, в когось трохи важче – але в середньому, це класний (може, й найкласніший) період життя для кожної з нас. І знаєте, що? Кожній мамі (і кожній людині взагалі) для профілактики треба робити собі такі от “розвантажувальні дні”. Трохи розслабитись. Збавити оберти. Не бігати, як білка в колесі. Не грузитись, що дитина сьогодні їла магазинну пюрешку. Не переживати, що гуляли ми в магазин, і назад. Якщо цим не зловживати, і зберігати сякий-такий баланс – то потім звідкись візьметься більше ентузіазму і сил робити більше! І хотіти більше, і старатися, і при цьому задоволено усміхатися і радіти життю Краще, кажуть, ворог хорошого – а в досконалості немає меж Давайте не забувати про гармонію! Хто, як не ми самі, дозволить нам побути неідеальними? Хоча б інколи! Для того, щоб в інші дні таки бути з великої букви…
Я рідко сама себе за щось хвалю (більше навпаки, за все підряд критикую) - але раз у нас сьогодні День Батька... Так от - якби можна було дати самій собі дзвінке "п'ять" і сказати: "Отут ти - молодець! Ріспект, Даша! П'ять балів! У твоїх дітей (ну ладно, поки що - у твоєї дитини) кльовий тато." І молодець я не тому, що щось там дуже нааналізувала, вишукала і вимудрувала з пошуками чоловіка А що тоді-і-і, десять років тому, легковажною гультяйкою, зеленою і пустоголовою, я таки правильно вирозуміла собі, що туси-тусами, кохання-коханням і пристрасті-пристрастями... Але те, що він ще тоді любив дітей (я - не дуже ) і вмів з ними спілкуватися, десь там на фоні, "на майбутнє", поставило правильну "галочку": він! Саме він І я не помилилась Не буду вникати в деталі, перефразую Толстого: всі хороші татки хороші одинаково. Може, я і не молодець ніякий, мені просто пощастило, і хвалитись, в принципі, негарно... Але думаю, по-справжньому негарно хвалитись брендами, шмотками чи тачками, а хорошим чоловіком - можна, і навіть треба! Тому що таким чином формується і популяризується Образ Хорошого Тата, а з цим у нашому суспільстві несолодко У нас із ним, як і у всіх, все зовсім-зовсім не ідеально - часом ми сваримось, яку кашу давати дитині, довго і нудно виясняємо, яке купити автокрісло, і крізь зуби сичимо "тихішшше, мала спить!". Мовчу вже про якісь не "мамо-тато", а "жінко-чоловічі" розборки Але це - ми, а це - вони. Він і Вона. І чесно - це капець як важливо, бо у подружніх стосунках двоє добровільних учасників, а в стосунках дітей і батьків - тільки один. Інший там - скоріше суб'єкт, який мало на що може повпливати. Тому я й така щаслива, що у них все кльово (принаймні, поки що) - з цим їх обох і вітаю Давайте спочатку - Тато. З цим словом у більшості людей асоціюються безкінечні проблеми: у когось його не було, в когось він був не дуже, а в когось - взагалі капець; комусь пощастило - і тато у них був те, що треба, але таких мало. А якщо копнути глибше (тобто, проаналізувати, чиї тати не прото були турботливими і уважними, плюс достойно забезпечували родину, плюс любили свою дружину) - а ще й займались вихованням своїм дітей не як бог пошле, а вдумливо і акуратно. І зуміли передати синами гідні поведінкові моделі чоловіків, а донькам - впевненість у своїй силі, як жінки... То взагалі все плачевно. "Та що ти починаєш, ще й у такий день!" - скажете мені ви, - "Та хто взагалі ідеальний?!" І будете праві - точно, ніхто, і дійсно, що це я зі своїми дитячими комплексами і образами тут... Але про поганих татів треба говорити. Так само, як про поганих мам - і про поганих людей в цілому. Бо там де розмови - там і зміни, а останні потрібні всім. Цікаво, що популярний зараз, трохи іронічний образ "bad mama" народився у кривавих муках жіночого мамського перфекціонізму. А от "bad daddy" ніколи ні з чого не еволюціонував. "Поганим татом" бути взагалі-то нормасік. І його ніхто поганим навіть не назве [ну бо у всьому, як відомо, винна жінка, яка такого собі сама вибрала, і не виховувала чоловіка, і сама йому дозволяє весь цей пофігізм, і так далі, і бла-бла. Але ж насправді все не так] На жаль (чи на щастя - бо все можна змінити) - чоловік-інфантил лікується, правда, таки батогом, а не пряником. Інколи не лікується, але тоді гляньте цьому в очі, і сама собі зізнайтеся, на що підписались. Поганий тато - це не той, хто покинув дітей. Поганий тато - це не той, що не забезпечує сім'ю. Не той, хто бухає, лупить маму і дітей, тиранічно пресує, психологічно давить чи там щось ще із розділу "Батьківство: Жахи". Все це - про жахливого тата. Це - точка екстремуму, і на татівській системі координат вже не 0, а суцільні капітальний мінус. Як так сталось, чому, хто допустив і що з цим робити - я не знаю, так само, як не знаю, що робити зі всілякими іншими жахливими явищами в цілому. Я хочу схаменути всіх (і себе теж): ДІВЧАТА! І хлопці. Погані тати - це також зло, з яким слід боротись (і найперше, самим же татам). І на відміну від "поганих мам" (які, в сучасному контексті, просто не фанатіють і не божеволіють у цьому фанатизмі від мама-статусу) - "поганий тато" є таким без жодних підтекстів та іроній Поганий тато - це той, хто дупля не ріже, в якому класі його діти, у що вони люблять гратись, що люблять їсти і звідки беруть ці свої машинки-одежинки-портфелі. Той, хто замість гуляти з дитиною, квасить пиво в гаражі. Той, хто залишається з малюком раз на рік і всерйоз вважає це геройством. Той, хто кричить з іншої кімнати: "Вєрааа, він плаче, що робити?!", і той, який сидить за столом у гостях, поки жінка аніматорить їх спільну дитину, як тільки може, фул тайм, нон-стоп, а що таке, "це ж мама". Поганим татом бути легко! Варто просто залишатись собою Собою-підлітком, зі своїми інтересами, які важливіші за все інше. І що в цій ситуації круто - поганим татом так же легко ПЕРЕСТАТИ БУТИ. І дуже просто стати ГАРНИМ батьком - так просто, що ви навіть не повірите. Може, це не про "героїзм", і не про партнерські пологи, і не про "вночі до дитини встає ВІН" - і взагалі, ні про що конкретне, вирване з контексту, одноразове чи єдине. Це - про все в комплексі. Якщо ви одного разу в гостях хлестали коньяк, а ваша жінка бігала за малими сама... Чи якщо ви якось вночі перебрались спати у вітальню, бо не витримали кольок малюка. Чи нагодували якоюсь алергічною хіматурою. Чи зробили ще якусь із тисяч помилок Це ще не значить, що на вашій татівській кар'єрі поставлений жирний хрест. Може, ви так домовились? Може, того разу "була черга жінки". Може, ви саме отак розподілили свої обов'язки. І це все супер! Головне тут - "домовились". Врахували. Поділились. Головне, що ви не "допомогли" мамі своїй дітей - а таки залишились її повноцінним партнером, і у вихованні дітей теж. Ви разом - і діти це відчувають. І не сприймають вас, як незрозумілий додаток до мами, що час від часу класно підкидає під саму стелю, "вчить бути пацаном" раз на рік і дозволяє їсти чіпси, поки мама не бачить (але ж по всіх серйозних питаннях до цього чувака ти не підійдеш, правда?). І не вважають, що "насправді мама рулить" - і вам же потім не доведеться психувати через власну незначимість у житті власних дітей. І не плакатиметесь потім друзям, що я "хіба що банкомат для них для всіх". Ну то треба було бути не лише банкоматом І таки бути значимим. Таки БУТИ. Молоді сім'ї, сучасні, щасливі, не зіпсовані совком і "лихими 90-ми" все частіше повертаються до цих природних, нормальних сімейних моделей. Я бачу це щодня - на вулицях все більше татів з візочками, на майданчиках тусять не одні мами з бабусями, і в дитячих відділах тати впевнено беруть потрібні памперси без зйомок полиць на вайбер І я навіть не хочу писати тут, що це круто - бо це не круто, це нормально, це - так і має бути. Має бути діалог у сім'ї, крім любові чи пристрасті, має бути дружба між татом і мамою: щоб всі питання вирішувались разом, а не "бо я сказав" чи "бо я сказала". Має бути розуміння, що сім'я (і діти) - це, чьортпабєрі! - спільний проект! Де всі мають хай не тотожні, але одинакові по важливості ролі! І де не "мама і діти + тато", а "мама + тато і діти". Де тато - одружуючись з мамою - розуміє, що друзі стають на другий план (в жінок чомусь це спрацьовує автоматичніше). І якщо стає батьком - то "скоренько допоможу їй з малими, хай відстане, а потім футбо-о-ол" не має права на існування. Це твої малі. І вони важливіші за всі футболи світу Одним словом, дорогі наші тати! Ми не просимо вас бути ідеальними - ми, мами, і самі не ідеальні. Ми просимо вас бути ТАТАМИ - брати участь у всьому, що стосується ваших дітей. І навіть якщо у вас якось... не виходить любити ваших дітей відразу, сходу... Бо, давайте будемо чесними, навіть у жінок не у всіх материнський інстинкт спрацьовує на повну, то що вже казати про чоловіків? А ще й тих, які поколіннями не бачили гідних прикладів? Так от... любов до дітей - це не погода, то вона є, то її нема; любов - це робота Виконуєте - і з'являються результати. Любіть своїх діток - і кожна спільна прогулянка, кожна тарілка власноруч звареної кашки, кожна разом прочитана казка на сон, навчить вас тої простої (і непростої водночас) любові. Подарує її вам! І ви будете значно щасливіші - бо потім, коли вам буде за шістдесят, побачите: найкрутішим мужиком буде той, з ким найбільше тусятьйого дорослі діти )) З Днем Тата, теперішні і майбутні Хороші Татки! Будьте щасливими Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика - ми на фейсбуці і Блог Сонячного Зайчика - на ВордПрес! Більше постів, інфо, відео, фото, приколів і серйозностей! Будьте з нами!
Мені більше подобається українська версія слова "тодлер" - "чалапун" (побачила десь на мамогрупах у фейсбуці), тобто - дитина до 2-3 років, що навчилась ходити (і різко розівчилась сидіти). Так от - як подорожувати зі своїми тодлерами-чалапунами-ходунцями-топчиками, і не довбанутися у всіх сенсах. Тобто - щоб і ваш тодлер не довбанувся головою-рукою-ногою (а в поїздах-літаках-автомобілях і так далі це ризик №1), і ви з вашим чоловіком, мамою, подругою (чи, не приведи боже, самі) - не довбанулися, не посивіли і не почали асоціювати слово "мандри" з нервовим тіком і остеохондрозом, два в одному. То як?! НІЯК! Ви бачили, що я постила на Інстаграм? Типу, як Віка чинно переглядає пресу в кріслі, або мирно дивиться мультики з іншою дівчинкою? Це все брехня для преси! Це все тривало кількадесят чудових райських хвилин Дворічну премилу Каволінку Віка намагалась погладити (вийшло подряпати) і обійняти (вийшло - ущипнути), від чого обоє були не в захваті, а розгрібати це все батькам Вдома у нас пішов інтенсив на навчання більш вдалим обіймашкам і цьомкам, але це вже вдома. І хоча фотка мирної Віки в кріслі поїзда навіть потрапила на секунду в сюжет ТСН по хештешу #безвіз в інстаграм, це все оптична ілюзія! Ха-ха, налякала?) Ну ладно – насправді не все аж так жахливо, і хто по-справжньому любить мандрувати (або кому справді дуже треба) переживе ще й не таке. Але відразу кажу – навіть недалеку поїздку з малюком (і не лише тодлером) краще підготувати, тому що це для вас нові враження там і якісь емоції, а для дитини – це все те ж саме: всюди пхаюсь, всюди лізу, все пробую, всіх зачіпаю, а якщо щось не так (хоч щооооось!) – верещу, а якщо просто нудно – пхинькаю, а якщо закінчилось печиво – валяюсь по підлозі, а якщо інтернет пропав – пищу ультразвуком, а ще намагаюсь видертись з автокрісла, розбити ілюмінатори, видертись на полицю для багажу, одним словом, БОЖЕ, Я ТЕПЕР НЕ ДУЖЕ ТО Й ЛЮБЛЮ ПОДОРОЖУВАТИ!!! Я це написала привселюдно, ось такий камінгаут, капець, я нудна мама-затворниця, як же я сподівалась, що зі мною такого не буде ніколи (і як же я все ж таки люблю подорожувати). І звичайно – колись Віка підросте, і я подорожуватиму з нею, і все буде супер, але поки вона той цілий чалапун, я обираю НЕ подорожувати далі, ніж за годину-дві їзди. І зараз я поясню чому у всіх фарбах (думаю, батьки, які вже пробувати подорожувати з дітьми, тільки гірко покивають в монітор, а які не пробували – подумають: “Ну але то зануда, як тобі не пощастило з дитиною, то хоч інших не лякай!”). Так от – найгірше, що мені якраз в цьому плані пощастило з дитиною; Віка не капризна, досить спокійна, дуже комунікабельна, нічого і нікого не боїться, їсть що завгодно і де завгодно, і має в анамнезі мультик-залипатор аж на цілих 1 годину і 15 хвилин (батьки, погодьтеся, що це суперскіл – для форс-мажорів). Ще вона не лякається людних місць, не виривається з візка чи автокрісла, ну і взагалі, така собі середня по чемності нормальна дитина. І коли вона була бейбі-віку, я страхітливо пишалась (хе-хе), якккк ж нам чудесно подорожувати з Вікуном, і навіть планувала всілякі тріпи Європами і морями, як тільки вона підросте, і ще там щось. І ми таки їздили з нею – хай недалеко, але регулярно, за кілометрів 100 до бабусі, в Трускавець, на Буковель, в зоопарк, на озеро, і на шашлики, і на весілля, і вона вела себе, як молода богиня і вселяла нам оманливі надії. Але оце от вона у нас ПІШЛА, розходилась-розбігалась, і ми такі залізли з нею в Інтерсіті, і давай. І такі ще самовдоволені обоє з чоловіком сидимо, дістали Вікіні печива (запорука спокою на хвилин 15-20 в буденних умовах), ютуб-канал Чу-Чу ТіВі напоготові. Такі типу продумані – взяли павербанк, щоб телефон не розрядився, але не завантажили мультик, а понадіялись на вайфай (ха-ха!) чи на біду на 3G (який 3G в роумінгу?!! – хотілось кричати мені самій собі і хапати себе за бари і трясти в повітрі, як це роблять у фільмах з персонажами, що дуже, дуже проштрафились). А навпроти ще сидів хлопчик років 10 – думаю, клас, будуть собі бавитись (бавитись, як виявилось, тодлери в принципі не вміють, це можливо лише дуже в короткотривалій перспективі; вони “вміють” щоб їх бавили (в цьому принципова різниця!) – і далеко не всі інші діти готові аж страшне бавити вашу дитину (хоча – бувають рідкісні винятки, згадуючи які, в мене на очі накочуються сльози розчулення і віри в людство). Так от – Віці було пофіг на печиво, на мультики, на хлопчика, інтернету половину часу не було взагалі, їй хотілося бігати між рядами, грюкати в двері між вагонами, залицятися до всіх підряд пасажирів (що я, як мама, не дуже чомусь-то вітаю – і навіть не тому, що не всі люблять чужих дітей, а тому, що це просто якось, ну небезпечно, чи що? Чи я параноїк?). І весь той час її доводилось або носити на руках, вигадуючи тисячі причин “а дивитися” і “а що це таке”. Або бігати за нею по вагонах (що травматично для всіх, а оскільки в тому поїзді був ще й митний контроль, то не якийсь період і просто заборонено). Можна навіть записати певний алгортим: крик – біганина – плач – інші пасажири – пхинькання – обливання водою – біганина – 5 секунд спокою якимось чудом – ниття – біганина – плач – кінець!!! Ура! Ну гаразд. Не все так страшно (я просто поки що під враженнями). Подорожі з малими дітьми можуть принести і купу радості – головне, пережити саме добирання. Тому що поїзди, літаки і автомобілі – це закриті приміщення, де бажано сидіти спокійно, ну а діти до трьох років такого просто не вміють. Даю кілька адекватних порад з власного досвіду, які можуть трохи полегшити (але не зробити чудовими, на жаль, це – ні) процес добирання з точки А в точку Б: - В поїзді беріть місце для дитини. Хоча згідно українського законодавства, здається, до 7 років це не обов’язково, краще – взяти. А якщо мова іде про купе, то може, й ціле купе. Так, це дорожче, але, гайз! Без цього резервного місця буде важче – звісно, ваш Містер чи Місіс Кіпіш не сидітиме там як сеньйор Помідор, але саме на ньому лежатиме гора іграшок, печива і книжечок. А вони можуть бути вирішальними! А ще кльово – взяти місця 2+1, не поряд. Ви з чоловіком змогли б чергуватися – хтось відпочиває, хтось розважає дитину, іноді це справді рятує! - Маєте перевірений мультик-пісеньку-сюжет? Закачайте!!! ГуглДрайв, ДропБокс (може, у вас є свої варіанти – поділіться?) – у поміч; без цього можна здуріти. А на швидкості інтернет капризніший за випускницю - Печиво-палички-сухарики та інші некорисні на щодень продукти – маст бі. Мені завжди крається серце, коли я “заспокоюю” дитину таким чином, але краще вдома вигадати щось цікавіше і здоровіше, а от в дорозі, коли вам ітиме пара з вух, це буде саме те менше зло (яке врятує). - Одягайте дитину “як на стадіон” – ніяких платтячок-колготочок-костюмчиків. Ну тут не треба довго пояснювати, чому; вони валятимуться по лавках-кріслах і підлогах. Пхатимуться у найбрудніші закапелки, на ходу обливатимуться соками і обмазуватимуться крихтами… Коротше, панкуватимуть, як зможуть. І ви маєте бути до цього готовими - Ніколи, ні за яких умов не їдьте самі з дитиною, ну хіба що дуже-дуже треба! Або подорож дуже коротка. Може бути всяке, і краще, щоб був хтось, хто з дитиною, і хтось, хто в адекваті - В автомобілях – важливо! Не годуйте дитину як мінімум годину до подорожі, у нас вже було 2 випадки емм… неприємностей, з повною зміною одягу і пранням автокрісла. І це при тому, що Віка часто їздить автомобілем від самого народження. Це був шок для всіх. - І ще! Для автомобіля – не поскупіться купити за 200-300 грн підвісний органайзер (такий типу ззаду крісла водія чіпляється), дуже класна штука, потім сфоткаю наш і додам фотку; це щоб не тримвати планшет чи телефон в руках, а зручно засунути в поліетиленову кишеню (враховуючи пункт №6 – саме важливо, що в поліетиленову – ну і там всілякі пляшечки-печива-іграшки на ходу мати під рукою. - Носите слінг? Беріть слінг! Годуєте грудьми? Годуйте! Робіть все, щоб дитина була при вас і спокійною – повірте, важливіше не те, як на вас “дивитимуться” пасажири, а те, як почуватиметься ваш малюк (і ви теж) Загалом, пам’ятайте – подорожувати з малою дитиною, це в більшості випадків потреба, а не задоволення Тому – якщо ви ще не маєте дітей – подорожуйте побільше!!! А якщо вже вам дуже-дуже захотілось (як ото нам), поки діти маленькі, до 2-3 років, то все ж таки – краще беріть їх з собою, а не лишайте з навіть найріднішими! Маленькі діти дуже важко переносять розлуку з батьками, і жодна мандрівка не варта сліз ваших малюків Ну і… Цей пост більше жартівливий, ніж тру дарк сайд сторіс Гарних всім подорожей! Любіть своїх діток