Що у нас з захистом дітей?

Тема у розділі 'Діти-квіти', створена користувачем DarinaPetriv, 5 Червень 2017.

  1. DarinaPetriv

    DarinaPetriv мама-блогер

    Дівчата, 1 червня позаду, та все ж давайте тут поговоримо на таку тему: про захист наших дітей… від нас самих. Так, від нас, батьків, які – звісно! – хочуть своїм дітям лише добра; і які за цих дітей життя готові віддати, і знають, як краще, і не дадуть пропасти, і всяке таке.

    От я вчора буквально писала пост про те, як “а цікаво, чи я колись зможу розділяти образи Віки-пупсика і Віки-дорослої-людини у своїй материнській голові“; і це звучить наче й мило і трохи кумедно. А насправді – досить загрозливо. Бо батьківська любов – це складніше, ніж Теорія Ймовірності І Математична Статистика.

    Тому, що ти маєш навчитися любити – і відпускати. Любити – і не душити любов’ю. Любити – і давати дихати. Любити – і не боятись за нього чи неї (або боятись – але не демонструвати). Любити – як окрему, іншу людину: не тільки як часточку себе (чи часточку свого світу). Любити – віддаючи, і не вимагаючи повернення боргу.

    Колись хтось там сказав, що дитина – це твоя душа, що ходить окремо від тіла. Божечки, я собі не можу уявити всього того жаху, який мені доведеться ще пережити – відпускаючи кращу частину своєї душі на якісь страхітливі туси (на той час я вже забуду про свої такі, і теж щиро віритиму, що це “Олька курила і просила потримати цигарку”, а перегарище стовпом може бути від “сто грамів вина”). Або самостійно в табір за багато кілометрів від дому. Або в інше місто на навчання. Або заміж за підозрілого якогось студентика “і за що вони житимуть” (і знову ж таки, наші з Тарасом шалені деньки на перших орендованих квартирах, і щастя від власної окремості – таке велике, що дивний фіолетовий борщ чи сухі бутери на сніданок, обід і вечерю навіть не зауважуватимуться). Або навіть в атаку на власні амбіції – бо, послухай мене, я теж колись хотіла стати… Але це все романтика, а насправді… А от ми з татом!

    Тьфу-тьфу-тьфу, спасіть мою дитину від такої мами: мами-параноїка, мами-перфекціоністки і мами-страхопудки. Яку ж колосальну роботу доведеться проробити над власною душею, щоб не видзвонювати своїй дорослій дитині що двадцять хвилин? Чи не виловлювати свою дитину-підлітка за школою. І не дивитись косо на всіх її друзів: а з цим синьоволосим ти де познайомилась?!

    Спасіть також і від мами-біг-боса, яка не дозволить вдягнути неправильні джинси чи змусить зняти дурнуватий пірсинг. Від мами-пофігістки, яка – на питання “а чим твоя дитина цікавиться?” – промукає щось типу: “ну школою, і там різною дурнею, чим же іще, підлітки вони всі однакові”. Від мами-“що-скажуть-люди” – яка за погані оцінки позбавить не те що солодкого чи прогулянок на тиждень, а залишків самоповаги. Яка змусить в День Вишиванки одягнути вишиванку (блін, Вікусі так пасують вишиті сорочки), взимку – шапку, а на весілля – білу сукню в підлогу. Ви щойно задумались, що це, взагалі-то, якраз нормально? І я задумалась. Тільки питання в тому, щоб не змушувати навіть до цілком логічних, раціональних, святих і однозначних нормальностей
    Або мами (чи тата) – які, замість разом подитись фільм (обговорити книжу, чи просто-напросто потеревенити про якісь вічні цінності, типу кохання, дружби і всесвітню теорію змови), запропонують “піти краще он уроки доробити”
    знайомство з друзями батьків пететворюється на своєрідну виставку хаскі, де треба чемно мотати кола, перераховуючи власні досянення, щоб на фоні мама з татом фальшиво грали у скромняг: “Ой, ну в кого ж вона така розумна вдалася? Хе-хе”.Пишу це все, і тут мене осяялп: Материнство – це мистецтво невзаємної любові. Так-так – це звучить жахливо і несподівано, але так просто, як білий день. Ми любимо своїх дітей більше, сильніше і глибше, ніж вони будь-коли полюблять нас. Якщо вони для нас – цілий світ, то ми для них – цілий світ лише на початку, а потім – лише тил, а потім – один з тилів, а може, і взагалі, фон (у кращому випадку – потрібний, улюблений і люблячий). У них будуть свої улюблені люди – і свої люди-“цілі світи”, у них будуть свої діти. Ох, як же це треба вміти – любити, і знати, що це ніколи не буде взаємним на повну силу! Любити, не вимагаючи нічого взамін. Любити – віддаючи, і цим насолоджуючись, і в цьому вбачаючи сенс. Врятуйте також свою дитину від мамів і татів, які замість “Ну і як закінчилась та історія з Оксаною?/Ну і як тобі в твоїх нових кросах?/То що, тобі вдалося дізнатися більше про краудфандінг в Україні? (ото я загнула, ггг)” – питатимуть щовечора одне і те ж: “Ну що там в школі, все нормально?”. А потім будуть в шоці, що їх дитина “з бухти-барахти” валить жити на край світу, і вам про це повідомляє, вже роздруковуючи свої квитки на літак

    І що найцікавіше – тільки ось така невзаємна материнська любов “працює”. Тільки на ній виростають здорові, повноцінні люди (це все вона – теорія прив’язаності). Знаєте, як часто у неблагополучних матерів діти просто-таки “повернуті” на своїх мамах? Вони відчувають, що мама любить їх якось не повноцінно – і не можуть знайти свою опору, свою “точку спокою” (а тільки з цієї точки починається розвиток). Так що – хай. Так задумано. Так правильно!

    І найкраще, що можна зробити, це вчасно виловити той момент, коли дитина переходить межу, де вчора – “мама – цілий світ”, а завтра – вже ні. Це починається в підлітковому віці (звідси – і всі конфлікти); хоч би я змогла вчасно взяти себе в руки, все усвідомити, зрозуміти… І просто подружитись зі своєю, вже дорослою, дитиною

    Звісно, ця дружба ніколи не буде як якась інша людська дружба – бо в ній ховається самовіддана, материнська, “цілосвітня” любов. Але бути другом – це єдиний спосіб не перетворити життя іншої дорослої людини на пекло (в якому “я тобі, а ти?”, “я знаю, як краще” і “слухай мене!”). Хай наші дітки будуть захищені від наших неконтрольованих батьківських почуттів

    З Днем Захисту Дітей всіх! Ура!
    (більше постів - у блозі)
     
    • Подобається Подобається x 3