Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Поверхом вище над нами живе дуже гарна сім'я. Мають трьох діток шкільного віку. Чоловік- чорнобелець. Був ліквідатором в "найгарячічих" точках. Дітки досить пізні, але дуууже милі, привітні, культурні... Кілька років тому довідались, що їх мама- онкохвора. Але яка сильна жінка! Приховувала свій діагноз дуже довго. Сама лікувалася потаємно. Коли вже не могла приховувати- розповіла чоловіку. Лікувалася, їздила на прощі, по святих місцях, спеціальні нічні літургії в церквах... Я була впевнена, що вже все добре. А тут мій чоловік ошарашив, що рахунок іде на дні. Я кілька днів ходила, як у воду опущена. Лікарі розвели руками і сказали чекати... "Допомагають" лише наркотиками. Сусід попросився на роботі, щоб хоча б перевели на позмінну роботу. Діти постійно самі. На щастя, прислухались. Казав, що були дні, що не мали на хліб. Всі гроші на лікування витратили. Просила свого чоловіка, щоб наказав обов'язково звертатись, якщо вже так зле. Що я дітяк супу не зварю? Дітей дуже шкода. Ще і надивляться...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Ніколи не думала, що колись буду писати в цій темі. Але серце рветься на шматки.....
Я втратила дуже дорогу людину. Минулого тижня трагічно загинув мій брат... Йому було тільки 33. Залишилися прибита горем наша мама, молода дружина, двоє маленьких донечок....
Бережіть тих людей, які дорогі вашому серцю, хай вони завжди чують, як ви їх любите і цінуєте. Я рада, що мій брат це знав. Вічна йому пам"ять...Вічна.

 

Саме в той час, коли я написала цей допис, чудова жінка, хороша мати і просто порядні, добра людина вже перестала мучитись. А я цілий вечір про неї думала... Моя 6-місячна доня не спала цілу ніч. Не кричала, не хотіла цицю, а просто лежала. Напевне, дітки більше відчувають, як ми уявляєм. Плачу дітей навіть не почули. Вони вже звикли. Критичних хвилин у них було дуууже багато. Ну а тато, як у приказці:"Вдовец- не отец. Он сам сирота". Нічого мудрішого не придумав, як втопити горе у чарочці. Уявляю, як діти "тішаться", коли до хати повертається "вбитий горем" татко, який на ногах стояти не може. Ходила діток провідувати (з гостинцями). Приїзджає, по можливості, до них тітка. Постійно прошу, щоб зверталися, якщо щось потрібно. Але дітки такі скромні, що сама сумніваюся, що щось колись попросять((
Залишається лише молитись за діток і вічную пам'ять матусі((( Діти мають тепер ще одного ангела-покровителя на небесах. Постійно думаю про них. Нехай Матінка Божа має їх у своїй опіці. Вони її так потребують. Як ж важко жити БЕЗ МАМИ!!!

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Серце розриваэться i слььози заливають свiт.....маленьке сердечко на яке ми так чекали бiльше не б'эться....жiнки,якi теж таке пережили - приэднююся до вас i тiльки тепер розумiю цей всеохоплюючий бiль...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

мій стався на пятому. чистки не робили, викровило саме.
я була чи то надто шокована, чи то надто черства. навіть виплакалась - всього раз. і ніде і ні в кого не шукала підтримки.
зараз складно уявити, що моя старша дитина могла б вже ходити до школи.

---------- Додано в 16:35 ---------- Попередній допис був написаний в 16:16 ----------

думаю, Бог прийняв її до себе....

у мене ніколи не було великої родини. Мама, тато, молодша сестра, я. Одна тітка і один вуйко - та і ті в Росії. Дідусь у Львові.

2009 року, 22 жовтня помер мій таточко, йому був всього 51 рік.
2010 року, 16 серпня помер мій дідусь.
2011 року, 27 квітня помер мій вуйко.
Рідних по крові людей лишилось усього троє: мама, сестра, тітка десь далеко. За півтора роки моя родина зменшилась удвічі.

через 10 днів після смерті вуйка я дізналась, що вагітна.
У тата і у вуйка було однакове ім'я і ще й однакове по-батькові: Сергій Анатолійович.
Свого Сергійчика я назвала на їх честь і пам'ять.

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Почула звістку мій одноліток зіткнувся з фурою, яка невпоралась з керуванням, лоб в лоб, загинув на місці він, дружина і 2р донька. Залишилась мама, у якої декілька років тому помер чоловік, це був єдиний син, як вона переживе таке горе

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Перечитала тему з початку. Дівчата, просто не можу стримати сліз Хочу вас підтримати, але не знаю, чи зможу правильно сформулювати думку...

Тема почалась з кількох дописів форумлянок про важку втрату своїх маленьких. Але сьогодні, гляньте на їхні лінієчки, це щасливі мами, які знайшли в собі сили йти далі і дарувати свою любов. Тому, головне тримайтесь з чоловіком разом, підтримуйте один одного і вірте, що Бог милосердний, він завжди не тільки з вами, а й з вашими ненародженими янголятками!
Все обов'язково буде добре

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Перечитала тему ,сльози самі полились,підтримую і сумую з усіма Сама також пережила викидень на 10 тижні-5 років тому(тепер маю 2 донечок) і онкологію ,от тільки відходжу від лікування і надіюсь на те що зможу виростити своїх діток...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Позвонила сестра і сказала, що померла наша бабуся (татова мама), це була моя остання бабуся...сижу сльози рікою, прожила вона 89 років, а я останній раз її бачила 2-а роки тому........через певні сімейні оставини, але коли людина йде все інше здається безглуздим, хоча не для всіх........Земля Їй пухом, та Царство Небесне......

---------- Додано в 21:53 ---------- Попередній допис був написаний в 21:12 ----------

А щойно поговорила з мамою, то ще й виявилося, що на похорон не встигну , бо ховатимуть завтра, а то аж в Полтавській області....от таке то воно життя......

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

В суботу після обіду почалась мазанина. Спочатку не могла ідентифікувати колір, вдягнула світлу білизну і витягнула білий папір. Мажеться кров'ю. Збираємось з чоловіком, їдемо робити УЗД. 6 вечора, все закрито, їдемо в Медінститут, в гінекологію. Черговий лікар каже, що черговий уздист буде в 9 вечора, але необхідно зараз же лягати в стаціонар. Відмовляюся, оскільки якщо це завмерла, позаматкова чи викиденьи немає сенсу. В 9 вечора на УЗД виясняється, що в мене гематома, плід виглядає на 6 тижнів замість 9,5. Виходимо. Поступово доходить, що це може бути завмерла. Передзвонюємо до уздиста і перепитуємо, чи було серцебиття. Каже, що було. Надія є. Майже 10 вечора суботи, лягаю в стаціонар, призначають спазмолітики і кровоспинне в уколах 3 рази на день. До обіду неділі ледве ходжу зі сколотою задницею, мазанина перетворюється в кров'яні виділення як на 3 день місячних. Черговий каже, що це завмерла, якщо я дуже хочу, то можна ще раз зробити УЗД у нього, якщо будуть сильніші виділення, то можу казати йому, а можу і ні. Для нього вже все ясно, він свою думку висловив.
Суть в тому, що по дурному це сталось на вихідних. Приватні УЗД не працюють, лікуючого лікаря не призначено. Невідомість і страх. Чекаємо понеділка, щоб якнайшвидше попасти до знайомого, перевіреного уздиста, і розставити всі крапки над і...
Понеділок, УЗД призначено аж на 16:15, раніше ніяк не виходить. Призначають лікуючого лікаря, завдяки зв'язкам мами (вона теж лікар), знайомого. Переговоривши зранку з нами, погоджується, що варто зачекати УЗД, відміняє уколи.
Ледве дочекавшись, їдемо на УЗД. Ті 10 хвилин чекання нестерпні. Труситься тіло, вкотре навертаються сльози. Заходимо, огляд УЗД зверху, мовчки. Кажу, скажіть головне, чи серцебиття є. Відповідає, що все розкаже, потрібно дивитись вагінально. Дивиться вагінально, дуже уважно і довго. Завмерла вагітність, на 5-6 тижні...
Повертаємось в лікарню. Лікар каже, що потрібно робити вишкрібання, але можна спробувати таблетки. Оскільки по УЗД ембріона всередині вже немає, то погоджуюсь на таблетки. Приймаю четвертинку в 8 вечора. В 9 заходить лікар, питає як я. Живіт підниває. В 10 болить дуже сильно, мені колять 4 кубіки ношпи. Біль поступово зникає, але стає хапаючим. І тут з мене полилось. Спочатку як значні місячні, згодом виділення збільшились, виходили згустки крові. Я навіть спочатку зраділа, що може все вийде саме... Бігаю в туалет часто. І в один момент мене перемкнуло, замість того, щоб піти в загальний туалет (такий низький і плоский в підлозі), йду на унітаз. І велике щастя, що так сталося. З мене вийшли просто величезні згустки, майже як кулак... Якби це сталось в тому низькому туалеті, я б ще зблизька побачила, як вони виглядають...
Думала, що до палати не дійду, голова почала крутитись. надіюсь я колись забуду те відчуття, як величезними кров'яними шматками з тебе виходить твоя дитина....
Далі йде кровотеча. Черговий лікар занепокоюється, каже якщо далі так йтиме, мене чекає вишкрібання, бо я не можу втрачати стільки крові. Колять кровоспинне, кажуть лежати. Лежу, приходить лікар, дивиться прокладку, пусто. Але я розумію, що якщо встану, то потече. Намагаюсь заснути, але не можу. В голові страшні картинки. Не витримую, дзвоню чоловікові, який і так від втоми ледве тримається. За 3 хвилини до його приїзду повідомляю медсестрі, що мені краще не стає. Йду в туалет, виходить ще один великий згусток. Приходить чоловік, звонить лікуючому лікарю. Привозять інвалідне крісло, мене везуть на вишкрібання...
Поклали на крісло, мене трясе від нервів і холоду. За 15 хвилин після дзвінка приїжджає мій лікар. Наркоз, літаю в лабіринтах і тунелях....
От і все, поступово приходжу в себе. Всередині пустка....

Я прийняла цю ситуацію, в голові немає питання "чому я?". Значить, така воля Божа, такий наш з чоловіком шлях до дитини...
Звичайно, можна прив'язати це до того, що я багато їздила, сиділа за комп'ютером, мала легеньку простуду, до вагітності не перевірялась. Можна, але чи варто?
Цинічно і несправедливо, що я цілий місяць носила мертву дитину, сама того не знаючи. Будувала плани на майбутнє, мріяла і молилась кожен день за здоров'я і благополучне народження малятка, дякувала Богові...
Вчора мене вже відпускали додому, але я не була готова повернутись у звичне життя, глянути у майбутнє після всього пережитого і передуманого.
Боюся, щоб на наступний раз все вийшло, і цей випадок незворотньо не змінив наше життя, як з фізичного, так і з психологічного погляду.
Треба переступити, зробити крок, і почати все спочатку. Але тепер вже з купи аналізів, оглядів тощо. Я майже готова, майже...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Тримайтесь! Час лікує! Можливо ще не ваш час, Бог не просто так нас веде пожитті-так мало бути....Зачекайте трошки у вас народиться здорова дитина і все буде добре!!!!!!По іншому просто не може бути

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Прочитала Вашу розповідь зі слізьми на очах. Мені дуже хочеться, щоб у найблищому майбутньому, Ви відчули радість материнства і вже з щасливим кінцем! тримайтесь!

Це Ваші слова! І вас чекає щаслива лінієчка, і не одна!

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Не можу повірити...В мене таке враження, що це мені розповіла якась дуже близька людина ... Плачу....
Ви все дуже правильно написали

Тільки дуже Вас прошу, не треба тільки впадати у крайнощі і думати за погане. І думати відразу за купу аналізів. Думайте за якісь добрі речі. Обнімаю Вас

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Читаю рядки і не можу втримати сліз. Мені дуже шкода, що так сталося!!!!! Пройти через цей нестерпний біль, а потім все забути дуже важко. Пройде час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем і потрохи почне "відпускати"....Час лікує, а тепло і турбота рідних та підтримка коханого чоловіка сподіваюсь пришвидшать одужання. Я тебе дууууууже люблю сестро,і мені так само болить як і Тобі

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Хочу поділитися з вами історією із свого життя,може вона комусь допоможе...Минуло вже три роки, як це сталося,але серце і досі болить,а сльози котяться з очей..

Почну з початку.Вагітність була дуже бажаною.Пологи по плану повинні були бути 12 вересня,17 вересня телефоную своєму лікарю,вона каже приїжджай ,коли я приїхала довго мене оглядала,покликала зав.відділенням,вирішили мене покласти в перед пологовий відділ.назначили таблетки,свічки(вже не пам'ятаю назви)і казали, що скоро ще не буде. 19 нараправили на УЗД, лікар-УЗД казав "чого ви ще ходите"(водів майже нема, а ті що є зелені, дитина обмотана пуповиною,вага 3900, 54см.а я важу 50 кг і ріст 1,55) коли я прийшла до лікаря вона сказала, що все нормально чекаємо до понеділка,в понеділок буде професор тоді вирішимо, що дальше робити(це була субота після обіду).

В неділю зранку 20 вересня вирішила ще з чоловіком піти до церви,почала збиратися, а тут-відійшли води ,подзвонила лікарці вона направила в оглядову,казала, що все починається не так, як треба,матка не відкрита, треба стимулювати.Крапельницю підключили о 12:00, біль нестерпний ,кричу на всю лікарню,лікарі кричать на мене, що я не вмію терпіти (може і так, але інакше я не могла).Чоловік спочатку боявся іти на пологи, але коли почув мої крики, захотів бути поруч (навіть тапочки купив),але лікар казала,що треба було домовлятися заздалегідь і не пустила.Так тривало до 20:00,лікар мене оглянула і казала,що бачить білу голівоньку мого синочка, що за півгодини ми будемо народжувати,я зібралася з останніх сил (боліло ще сильніше), подзвонила чоловікові, щоб був готовий, його через півгодини пустять,Вилажу я на крісло, лікар слухає серце биття дитинки і всі починають бігати, більше нічого не пам'ятаю(мені ввели наркоз).Про наркоз я дізналася коли проснулася з ранку десь о 05:30. Перше, що я спитала де моя дитинка,мені відповіли що на огляді.Я хотіла стати і піти туди, але не змогла мене прокесерили,я лежала в родзалі навпроти палати тих жінок яким робили кесарево.Тут на каталці під цей кабінет привезли діток, я чудь з того крісла не зіскочила, в цей момент двері родзалу швиденько закрилися, мені казали, що мого синочка там нема,говорили, що його досі оглядають спеціалісти бо він важкому стані (але чому, він був цілковито здоровий без жодних вад).Так мене дурили до 07:00,лікар яка приймала в мене пологи не приходила,прийшла інша я до неї кажу, кажіть, що з моєю дитинкою, обіцяю плакати не буду, вона мені відповіла, що моя дитинка померла (як,чому, але все ж було добре), як тут не плакати, як сльози самі рікою ллються. Ми з чоловіком так чекали цю дитинку.

Чоловікові ще гірше, від того часу, як я йому подзвонила о 20:00, що б він через півгодини був готовий,аж до 02:00 йому нічого не казали, він хотів ввірватися до мене, але його не пустили казали тільки, що мені роблять операцію.В 02:00 вийшла лікар і сказала, що дитинка померла.Він попросив принести йому тільце(розказував вже дома мені, що цього ніколи не забуде).

Дитинка задушилася пуповиною,як лікар допустила до такого і досі не розумію(нехай судить Бог).Коли серцебиття прослуховалося погано лікар не зразу кесерила, а ще півгодини тягнула щипцями,коли приїхали професори,завідуючі мені аж тоді зробили операцію, може якби раніше все було не так боляче і моєму синочку вже було б 3 рочки.

Через півроку ми з чоловіком усиновили двох прекрасних донечок (двійняток), зараз їм вже майже три рочки,я дуже щаслива. Я аж ніяк не агітую,щоб всі хто втратили дітей усиновляли ,я просто хочу сказати що Бог справедливий, забрав в мене одну дитинку, а дав аж дві.І у мене на небі тепер є свій ангел-хоронитель

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Слава Богу за те,що є такі жінки як Ви!Щасти вам у житті!

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Він був хлопчиком. В нього мали бути великі карі оченятка, чорняве волоссячко і звати його мало Теодор. Якось так про це зараз розповідаю наче це все було не зі мною...
Я читала йому казочки і вибирала в неті коляску, ліжечко, іграшки... Все було так добре і радісно...
Хочеться могти про це говорити... а не можеться... Я знаю, що ще колись... А може таки всиновити?
Збираючи друзочки серця, хочеться завалитися усім на світі лиш би не думати. Думки - це вороги тих, хто пізнав втрату.
Мій маленький хлопчик Теодор. Шкода, що мої казочки для тебе, цомики для тебе, посмішки для тебе так і залишаться не відданими тобі... Як ж воно болить... А коли про це мовчати, то болить ще більше...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Shpunka, я перечитала цю історію і хочу Вам сказати, що на це була воля Божа. В мене теж була така ж ситуація минулого року, після того ми з чоловіком обстежили все, що можна, здали всі на світі аналізи, але не знайшли нічого!!! Жодного відхилення ні в мене, ні в нього! Кажуть, інколи буває хромосомна несумісність і таке стається самою природою і ми на жаль нічого зробити не можемо в цьому випадку тому збирайте себе докупи, налаштовуйтесь на позитив і через півроку плануйте знову! Якщо у Вас получилось завагітніти перший раз, то другий получиться точно! Обнімаю Вас і бажаю поскоріше відпустити цю ситуацію (знаю,це надзвичайно важко, але все ж...). Тримайтесь, я впевнена через пару місяців у Вас появиться лінієчка

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Мені в такій самій ситуації пощастило, малу встигли реанімувати, хоча вона 5 хвилин не дихала. Вважаю це справжнім чудом, бо на той момент, як в дитини перестало прослуховуватися серцебиття, в лікарні не було ні анестезіологів, ні лікарів, які мали би бути присутніми на операції, всіх викликали серед ночі з дому.
Звичайно, без наслідків не обійшлося, слава Богу, з часом переросли.
Також не розумію, чому не можна було заздалегідь покликати лікарів, як було видно, що мало шансів обійтися без операції, наскільки би легше тоді все обійшлося для нас з малою...
Kosynka, бажаю вам і вашим діткам всього-всього найкращого!

Shpunka, не треба картати себе, нема вашої вини у тому, що сталося... Пройде якийсь час, і все буде добре, станете щасливою мамою чудової дитинки.

Час покаже. У вас ще одне сонечко є, Яна, мусите триматися заради неї.

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Shpunka, хочеться Вас підтримати, якось зарадити, полегшити Ваш сум...
Ви головне триматесь, надійтесь на диво і вірте у щасливе...
Розповім Вам для підбадьорення історію, яка сталась з моєю коліжанкою, в неї була аналогічна ситуація з Вашою, плід завмер на 8 тижні, а помітили це на УЗД в 11 чи 12 тижнів, далі чистка, сум, сльози..., але вони з чоловіком не впали духом, не зневірились, зачекали 6 місяців і спробували знову. Вона завагітніла, в них народилась чудова і гарненька дівчинка, радості їхній не було меж, а коли їхній лялі було 7-8 місяців, вони дізнались, що знову чекають на малятко! Зараз в них дві чудові дівчинки, які тішать їх щодня своїм сміхом!
І Вам бажаю знайти в собі сили, щоб пережити це все, переступити і йти далі! Тримайтесь!